Які гарні на горах ноги благовісника, що звіщає про мир, що добро провіщає, що спасіння звіщає (Рим. 10:15).
Як маяк, що вказує безпечну дорогу кораблям на морі, так Євангелія вказує дорогу до вічного щасливого життя.
Так першими ногами, що звіщали на карпатських горах Євангелію були ноги бр.Кравчука Василя. Кравчук Василь Іванович житель с. Чорногузи зі своїми колегами мали кооперацію в своєму селі, яка себе не оправдовувала. Закрили вони її і поїхали в Америку, а Буковина належала тоді до Австрії. Кравчук Василь Іванович поїхав за щастям у Америку і став працювати офіціантом в ресторані. На чужині став себе почувати, як блудний син. Душа Кравчука тужила за щастям, але щастя не давали ні гроші, ні вбрання, ні їжа, ні напитки.
Розказував бр. Василь Іванович: «Не ми шукали Бога, а Він нас знайшов (1 Ів.4:19). Працюючи я подавав їжу на стіл, і побачив, що якийсь панок роздає духовні листочки. Він і мені теж дав. Я прочитав слова Господа Ісуса: "Прийдіть до Мене всі і Я дам вам спокій". Там був адрес зібрання віруючих баптистів. Як я зайшов в дім молитви, та почув спів, слова призиву до покаяння, зразу упав перед Господом, розкаявся, потім прийняв святе водне хрещення і став членом церкви Христової на Американській землі. Скоро я почув повеління Христа: "Йдіть по всьому світу і проповідуйте Євангелію всім народам". Дух Святий мене побудив повернутися на Буковину звіщати Слово Боже. Я об'явив братам проповідникам свій намір, але брати сказали мені: "У вас немає біблійної підготовки, ми вас пошлемо в духовну семінарію на декілька років, щоб підучитися", але я сказав братам: «Ісус послав рибаків у світ і вони наповнили світ Євангелією. То було у 1920 році. Брати помолилися Богу і віддали мене в Його руки. Сів на корабель і поплив на Буковину. На Буковині вже були Румуни. В Орошанах тоді була вама (таможня). Румуни стали перевіряти мої закордонні документи, відкрили мій багаж і знайшли багато Біблій і літератури. Конфіскували, залишили тільки пару штук українських Біблій і пісенників. І вже в них появилася настороженість, що до м. Вижниці прибув якійсь проповідник, щось нове говорить (Д.А. 17:19-20). Це вже був 1921 рік.
М. ВИЖНИЦЯ
У м. Вижниці були три церкві: православна, греко-католицька, католицька, єврейських синагог було тринадцять і був духовний семінар для равинів. В семінарії вчилися всі євреї Румунії і всієї Європи, а тепер в нім маслозавод. Також у кожному селі було по одній синагозі і по одній православній церкві. Євреї були комерсанти. Все, що потрібно було людям, було у євреїв. Не бракувало ні горілки, ні вина, ні пива, ні тютюну. Словом, усі були задоволені. Євреї продавали напої, а православні християни, католики, уніати – пили, а потім билися, судилися, бідніли, а євреї – багатіли. Жінкам гірко жилося, говорили: «Понесу свічку в єврейську синагогу, бо вони ліпші перед Богом, їм добре живеться». Та добрий Господь бачив усі утиски і сльози (Екл.4:1) і прийшов на землю у лиці Ісуса Христа, щоб спасти людей (Матв.11:28-31).
До тепер ворог сатана спав, бо його піддані люди вірно служили йому. І ось тривога сталась, якийсь Кравчук Василь Іванович приїхав з Америки і привіз з собою українські Біблії, Євангелії і пісенники, умів добре говорити слова Божі а також гарно співав, молився. Стали люди говорити по всіх околишніх селах про віру Євангельську.
ГОНІННЯ ЗА СЛОВО БОЖЕ.
Перші переслідувачі – це священики, потім їх слуги – жандарми. Усі вони православні, а Кравчук – якийсь Євангеліст – баптист, хрещений по вірі. Жандарми, також вижницькі сикурітати (державна безпека) били баптистів, тримали в темницях, голодних, холодних. Яка та наука, що вчить Кравчук? В церкву не ходить, говорить, що гріх пити, курити, красти, займатись перелюбом, на танці не ходить, а на томість ходить у живу церкву Божу, говорить, що бо Бог є дух. Збиралися по хатах, а потім у хаті Несторюка Івана у Чорногузах. Ворог віяв вітром, та бурею на той малий Божий вогонь напирав, а вогонь тим більше горів від бурі. Увірувала перша сім'я Несторюків: батько, дружина, дочка Анастасія, за ними Аксінія, син Тодір, Дочук Євдокія Іванівна, Овадюк Анна Кузьмівна, Хащовий Іван, Сергій, Белак Петро Іванович, Белак Іван Михайлович, Маковій Клим, Павліна Паламарюк також навернулися хористи з православної церкви, і стали організаторами хору, грали на інструментах. Вороги ще більше гонили брата Кравчука за те, що втратили перших хористів церкви. Уже була і молодь у зібранні в Чорногузах. Із Чорногузів перекинувся вогонь в сусідні села: Віженка і Підзахаричі.
Брат Кравчук дізнався, що в м. Чернівцях є зібрання німецької і єврейської національності на площі Австрія-плац, потім Радянська площа, а тепер Соборна.
Перше хрещення відбулося в 1926 році на ставі в с. Багна. Хрещення проводив брат Малишевський і брат Годороба з Чернівців, бо брат Кравчук не був рукопокладений. Ворог знаходить своїх Юдів. Один віруючий приходить до Кравчука і просить позичити чотири тисячі леїв, щоб купити кусок землі, а через рік знов став просити зайняти йому три тисячі леїв на будову стайні. Минуло біля двох років. Він перестав ходити на зібрання, а люди стали його запитувати: «Ти віддав гроші Кравчукові?» А він став говорити людям: «Кравчук дав мені гроші, щоб я вербував людей до баптистів». А священику тільки бракувало цієї чутки. Кравчука Василя передали в органи безпеки (сикуритати). Державна безпека визвала на слідство. «Ви вербуєте людей, щоб приходили до баптистів?» «Ні, я нікого не вербую». І йому сказали: «Йдіть додому, ми вас покличемо на очну ставку». Через якийсь час визвали обох у поліцію. І спитався начальник: «Петре, чи ти зичив гроші на покупку землі і стайні?» Він каже: «Ні, він мені дав гроші на пропаганду, щоб я вербував людей до баптистів». Що ж, оформили акт, передали справу Кравчука в суд, бо вербує людей до баптистів. Тут йому загрожувала тюрма. Брат Василь став доказувати, що це є наклеп на нього. «Тоді ви подайте в суд за наклеп». Адвокат написав заяву у суд. Через місяць повістка обом у суд. Сіли прокурор, присяжні і суддя. Суддя: «Пане Кравчук, розкажіть чи ви дали гроші на пропаганду Петру». «Ні, він у мене позичив гроші на будівлю стайні, купівлю землі» (1 книга Мойсея 18:25). Бог – Суддя праведний. У залі було повно зацікавлених людей. Кінець Кравчуку і баптизму – тюрма. У всіх людей очі і вуха були направлені на суддю. Після виступу прокурора і адвоката, суддя спитався: «Петре, ви зичили гроші у Кравчука Василя?» «Ні. Кравчук дав мені грошей, щоб я приводив людей до баптистів». Суддя запитав: «А скільки людей ви завербували в секту баптистів?» «Ні одного, і не хочу вербувати». «Не хочете?» – питає суддя. «Ні». Суддя: «Тоді верніть усі гроші Кравчукові і судові розходи до двох неділь, а то ми вас посадимо до в'язниці». Так ворог був засоромлений, справа Божа пішла вперед. І знову стали вороги говорити: «Який він віруючий, що подав у суд за гроші». Але чесні люди і інтелігенція раділи, що Кравчук був оправданий.
с ВІЖЕНКА і с. ПІДЗАХАРИЧІ (1931р)
У с.Віженці були перші віруючі: Муржук Ігнат і його дружина Муржук Олена Олексіївна (з Чорнея), Пелеп'юк Онуфрій, Семака Прокопій. Наближені – Попович Ілія Андрійович, Білцан Федора, Пелеп'юк Георгій і дружина Євдокія – шість членів і біля вісімнадцяти наближених.
У с.Віженка було шість водяних млинів. Повно людей, що говорили: «Ви знаєте, що в хаті Пилип'юка Георгія проводиться зібрання баптистів лиш в середу і суботу, а в неділю ходять в Чорногузи. 12.12.1931р вперше прийшов шістнадцятирічний хлопець, якому Господь готував місце пресвітера, (це був Павлюк Ігнат Васильович, котрий написав це свідчення) і це сталося в 1945р. Керуючим збору був тоді проповідник Пелеп'юк Онуфрій.
с.Підзахаричі 1931 рік
Керуючимим був проповідник Кушнір Тирон Степанович. Перші віруючі Підзахаричів були: Корпан Варвара, Татарин Власій і його доужина Марія, Татарин Кузьма і інші. Так, що вже були три церкви євангельських християн-баптистів (1932р). І так перші ноги, що несли по горах Карпат Благу новину були ноги Кравчука Василя Івановича. Правда, у церкву зайшли були і соціалісти і комуністи, які думали здобути земні блага. Все запитували брата Кравчука про багатство, а брат Кравчук відповідав: «Шукайте перше Божого царства і правди його, а все вам додается. (Мат.6:3). Вони прийняли уже святе водне хрещення і сказали бр. Кравчуку: «Ось, ми уже подбали про Боже царство, а де земне?» І, побачивши, що немає земних благ, пішли шукати щастя у комуністів.
У с. Віженці увірувала одна пані акушерка Білічінська Сусанна. Це була вчена людина, знала добре мови: німецьку, польську, румунську, українську. Ця сестра управляла в церкві піснями, була керівником гурту сестер у с.Віженці. Дому молитви не було, наймали хату з-під магазину. В часи, коли було гоніння, всі збиралися в лісі. Про це жандармам не було відомо. Вони шукали по хатах, але даром. У центральній церкві в с.Чорногузах появилися фальшиві люди, як писав Павло (2Кор. 11:21-32) «А для Павла було найгірше терпіти від братів фальшивих
Фальшиві брати у церкві взяли керівництво в свої руки, а місіонера Кравчука – засновника трьох церков, навіть до проповіді не допускали, бо він докоряв за гріх. Тоді керівник зібрання в с. Віженка Пелеп'юк і церква просили брата, щоб ходив в с.Віженку і с. Підзахаричі. Я знав тих проповідників, гарно уміли говорити слово Боже і мали успіх аж до гоніння. Брата Кравчука Василя гонили жандарми, били. Одної п'ятниці так побили, що брат зліг в ліжко у себе в кімнаті, яке знаходилось під вікном. А в суботу потрібно було їхати в с. Ставчани, Кіцманського району, бо там мало бути причастя. На всі українські церкви, а їх було 8, був один пресвітер у Чернівцях і один диякон Кравчук Василь. Братові прийшла думка: «Не їдь, Бог бачить, що ти тяжко побитий.», а друга думка говорила: «їдь, Бог дасть сили». Брат встав і в ночі пішов до поїзда, а вороги задумали брата вбити саме тієї ночі. Роздався гуркіт в кімнаті де завжди спав Кравчук. Туди кинули величезний камінь, розбивши вікно. Камінь впав саме на ліжко, але брата там не було, бо поїхав на переломлення хліба в с. Ставчани.
Потім почалось гоніння на всіх протестантів, котрі не православні, бо став прем'єр-міністром патріарх православної церкви, якого потім отруїли в Парижі. Збирались десь -колись, бо переслідування продовжувалось. І так було до 1940 року, поки не прибули росіяни. У 1940 році була свобода для служіння. У літі 1940 року було останнє водне хрещення в с. Девидинах Стороженецького району. Хрещення приймали з усіх церков. Хрестив брат – німець Фуршен, який виїхав потім в Німеччину. Брат Фуршен мав дар пізнання кожного хрещаємого. Я лиш опишу про одного молодого хлопця Івана Тарантула із Киселева, Кіцманського району. Брат Фуршен сказав до нього: «Дав тобі Бог білу одежу, але ти її очорниш». Пізніше він став атеїстом, говорив проти всього святого, проти віруючих, проти всіх протестантів. Тоді мені пригадались ці слова, що були сказані братом Фуршеном на хрещенні в 1940 році. А тепер, коли стала свобода, цей атеїст став суботником.
В 1940 році прийшов до влади в Румунії генерал Антонеско. Йому сказали священики і патріарх та все духовенство: «Як хочеш, пане генерале, щоб ми тебе підтримували, то дай приказ, про заборону всіх віроісповідувань крім православної. Тут жандарми та поліція взялись за роботу. Усім пресвітерам, дияконам, проповідникам і усім членам церкви сказали: «Йдіть в православну церкву і дайте заяву, що ви відрікаєтеся від вашої живої віри. Вірними до кінця залишились тільки Кравчук Василь Іванович, його дружина Анастасія Іванівна, сестри Дочук Євдокія Іванівна, Овадюк Анна Кузьмівна, а ті, що не допускали до проповіді братів, відпали. Бог показав хто вірний, раніше не легко було прийняти хрещення, бо потрібно було зробити відступ від православної церкви у сільраді, а для того потрібно було взяти свідоцтво від священика, яке коштувало 500 леїв (як тепер 50 карбованців). Священик їх передавав жандармам, а ті фізично розправлялися над віруючими, проте вони були вірними і залишались у вірі.
с. ВІЖЕНКА
Керуючий і перші члени церкви відпали. Залишились у вірі брат Симака Прокопій, Попович Ілія Андрійович, сестра Попович Параска Іванівна, Лазарко Петро, Лазарко Єрина, Павлюк Анастасія Іванівна, Гулей Семен. Ввечері їх забрала державна безпека у с. Вижницю, де вони перебували до ранку. Звільнили їх вранці, а ввечері знов забрали в поліцію. І так було з 1941 по 1944 роки.
с. ПІДЗАХАРИЧІ
Залишився вірним керуючий зібранням брат Кушнір Тирон, сестра Татарин Федора Іванівна, Корпан Варвара і двоє приятелів із с. Розтоків, сім'я Стринад Миколай, Стринад Софія – дружина, і сестра Кушнір Калина.
Кушніра Терона і його дружину, Стринаду Миколая і Софію повели пішком в табір, що знаходився в с. Атаки (Бессарабія) і там вони пробули до березня місяця 1944 року. Тоді Румуни самі втекли, а брати і сестри пішком прийшли до своїх домівок. Під час війни хтось виїхав у Румунію, я і сам Павлюк І.В.) служив в війську до 1945 року, деякі підірвались на мінах, а деякі просто відпали.
3-ій період.
В Румунії жив 25-річний брат, ходив на зібрання до євреїв, бо всі збори були закриті, в т.ч. і духовна семінарія. Професор семінарії Лукаша Сузанов і директор семінарії доктор Гіл поїхали до Америки.
1941-1944 роки.
Після гоніння Антонеску, зібрання були закриті. Тільки єврейська церква, де був пастором Річард Бурембранд працювала відкрито. Проповідь там читалась по румунська, хоч пастор знав російську мову. Радянські війська окупили край. Молодий брат мав змогу поїхати до Англії, а тим часом відвідував єврейську церкву. Брат сказав на зібранні: «Я через два тижня виїжджаю до Англії». Брат Бурембрандт сказав: «Якщо ти готовий їхати у християнський край, тоді їдь у радянщину, там вже вільна релігія, Сталін сам ходить у собор. Західні держави планують заслати своїх місіонерів у Союз, а ти, брат Павлюк, маєш право, бо ти уродженець Буковини. Не лякайся, Бог буде з тобою». На серці мені стало легко і радісно – бути посланником від християн-євреїв, якими керує пастор брат Річард. Помолилися Господові, дали мені валізу Євангелії на російській
мові, потім матеріальну поміч. Коли я виїзжав (15 травня 1945 року) в Румунії були гарні лозунги: «Просимо, вас, матерів, батьків, жінок, дітей – приїжджайте додому. В нас добре живеться». І наш поїзд переїхав ріку Прут і ми прибули в м. Унгени, там я придивився і зрозумів, що наш поїзд не іде на північ, але на південь. Ранком ми приїхали в Кишинів. Коли ми прибули, наш поїзд оточила охорона з гвинтівками в руках і сказала: «Крок вліво, крок вправо і ми будемо стріляти». Так ми опинились в саді церковної резиденції. Там усіх, і в т.ч. мене, добре «промили», і на кінець повезли до м. Чернівці. Це було на свято вознесіння Господа. Я сів у Вижницький поїзд і на обід приїхав до м.Вижниці. Це було 15 червня. Прийшов до рідні Поповича Ілії і Параски. Мене радісно зустріли і того дня стали скликати на зібрання в дім Поповича Ілії. Вечором було повно сусідів, що взнали про приїзд із Румунії Ігната чоловіка Анастасії, сестри Попович Параски.
ВОЗНЕСІННЯ. 15 червня 1945.
«Де вас двоє чи троє в ім'я Моє зібрані, там Я серед вас» (Мат. 18:20). Нас 5 душ членів церкві стали сходитися щовечора на зібрання.
2 Хронік 15:5-7.
Не було спокою. І воював народ проти народу. Відбувалися воєнні дії. Не можна було ходити із одного села в друге, тому що убивали, як зрадників, або перенощиків, тому збиралися самі віженські. У Чернівці із м. Києва вислали одного проповідника єврея Шнапа якому довірили організувати і зареєструвати зібрання євангельських християн баптистів. Він об'явив, що в його домівці за вказаною адресою, почали збиратись не євреї, а ті віруючі, що уціліли в гоніннях 1941-1945 роках. І вже були приїзджі віруючі в Україні: Жиловський Петро, Царевич Іван, Гнатюки, Ганкивич Миколай. Усіх 12 членів і ні одного проповідника. Ось той Шнап сказав мені, щоб я приніс 200 крб. для реєстрації нашої общини. Тим часом люди почали приходити до Христа через горе та біду. Спочатку каялися, потім відбувалось хрещення у Біженці. Хрещення давав один Божий слуга із Бессарабії, який був мобілізований на роботу у лісі.
Це був пресвітер Івоненко. Реєстрація вимагала 20-25 членів. Пастор шукав загублених овець (Лук. 15:3-7).
Сьогодні можуть виключити із членів церкви ту людину, яка згрішила і все, а Христос не виключав тих, що загубилися, а брав на Свої рамена і ніс до стада.
Мені було мило ходити у горах, хоч це загрожувало смертю. Та Бог беріг мене, бо я не був перенощиком на користь властям. Сьогодні проповідники чекають, щоб зранена овечка сама прийшла до стада, щоб просила прощення за те, що упала і відійшла.
Пригадую, як ми з дружиною пішли в с. Підзахаричі і ввійшли в дім, де жили дві упавші овечки. Сказали: «Мир вашому дому». Нам відповіли: «З миром приймаємо». Слава Богу, відбулася коротка бесіда: «Що ви нам скажете?» – запитала сім'я Татарен. Ми їх запитали: «Ви бажаєте ходити в зібрання?» «Бажаємо». «Тоді розпишіться». І так ходили ми з дружиною по зранених овечках і знайшли їх 13 душ. Ввечері об'явили нашим 6-ти членам, а потім 10-ти, що 13 овечок забажали також приєднатися до стада свого, від якого збилися в час туманних днів (Езек.34:11-12). І так, Слава Господу і Духу Святому, що Він як і колись так і тепер Той самий.
Хрещення відбувалось по 2 рази за літо. А хто був хворий, того хрестила церква у великій ванні.
Ми дуже бажали, щоб був хор і просили про це Господа. Поїхали в с. Вікно, і там нам сказали, що є один брат Куніш Степан і дружина його Марія, котрі є музикантами. Я дав запрошення, щоб сім'я приїхала для організації хору. Дружина не боронила, була рада, що чоловік повернувся із фронту, нехай тепер служить у церкві. Степан Куніш приїхав і став пробувати голоси. Набрав сопрано, альти, тенори, баси. Ми не були хористами, але брат був справжнім регентом, мав скрипку. Потім сестра Анастасія знайшла на дорозі камертон. Ми не могли співати за скрипкою, але брат Степан своїм голосом співав всі чотири голоси, був обдарованим, слава Богу. Вивчили першу пісню «Я люблю Тебе Боже, люблю всією душею». Всі раділи: Господь, регент, хористи, вся церква, бо співак від усієї душі співав (Неємії 12:40-43). Своєї хати, для зібрання ми не мали. Зібрання проводили спочатку в сім'ї Попович, потім на літній веранді ресторану «Буковина», а потім у Пелеп'юка Богдана.
У цій хаті ми пережили страх. Це сталось на Пасху 1947 року. Відбувалось священне водне хрещення на річці Віженка. Покійна сестра Барабульчук Маланія після хрещення підійшла до мене і сказала: «Мені одна особа сказала, що Ігната уб'ють бандерівці, бо люди їм доповіли, що він баптист, а ще говорять коли проводять хрещення, то кидають хрест під ноги і топчуть його». Убивства відбувалися часто, бо люди наговорювали на тих, на кого були злі. Після вечірнього зібрання (вечері Господньої) ми співали, були гості із с. Киселева, стали розходитися, підзахарецькі – у гори через ліс, а решта залишились. Співали святкові духовні пісні. Це було на Великдень. Нараз ми почули стукіт підків, і я подумав, що то партизани – росіяни. Але, коли я вийшов на двір, то наша хата була оточена армією бандерівців. їх було повно і я запросив: «Заходьте, будь ласка, у дім». Старший мені відповів: «Ідіть попереду, бо в кухні немає світла, а ми боїмося іти в пітьму». Я зайшов перший, а за мною офіцери. їх було четверо у формі синьо-жовтого кольору, квадратні шапки і тризуб на них, також на них були автомати і гармати. Дружина посадила під грубку на ослін, поруч стіл, а на столі вечеря, за столом хор. Регент Кушнір Степан Михайлович дає знак хору і говорить, щоб співали пісню: «Христос воскрес, радість сяє рясна, завітала Паска красна, всі радіймо щиро нині, Бог дав радість всій родині, Боже чудо – всіх чудес Христос воскрес!».
Потім: «В домовині немає Христа, в домовині Христос не лежить». Потім третю пісню: «У сад Марія рано з подругами прийшла». Наші непрошені гості слухали, слухали, і як хор затих, вони піднялись і сказали усім: «Пробачте, що ми вас потривожили». Стали подавати усім руки. А я молюся: «Господи, дай мені сили залишатися Тобі вірним». Покійна Анастасія, син малий, дочка Орися дивляться на мене, а я на них. «Господи, ми у Твоїх руках!» І що ж, гості і мені подають руки, просять пробачення, прощаються. Вони покликали молодого брата, щоб вийшов на двір, хотіли щось узнати від нього. Цей брат Гайдук Омелян, пізніше увійшовши в хату сказав усім, що вони пішли в ліс. Ми всі впали на коліна і в сльозах дякували Богу за звільнення від смерті. Дякували брату регенту за його безстрашність перед гостями, за хор і за пасхальні пісні. Слава за те Богу.
Ісая 59:1
Господня рука не укоротилась.
Бог зціляє хвору Марію Гавюк. Це було на зібранні. Тоді були різдвяні свята. Одна молода дівчина прийшла перший раз на зібрання. То була Анна Гавюк. Вона повірила і попросила нас прийти, щоб заколядувати. І ось на другий день ми прийшли на хутір Підзахаричі, помолилися, заспівали, читали про Різдво, а жінка була хвора легенями, запитую чи вона вірить, що Господь може її зцілити? «Вірю!» «А чи ви залишитесь в вірі, якщо Господь вас зцілить?» «Господи, ти все знаєш, якщо я опісля не буду служити Тобі, то Ти мене не зціляй». Усі ми молилися і приятелька Марія теж. Встали із молитви і пішли до другої родини на зібрання, бо там була велика хата. Після зібрання, десь у 2-й годині ночі, об'являю, що завтра буде зібрання у брата Терона, «А ви, приятелю Онуфрію, залишіться вдома із вашою жінкою, бо вона є хвора, а дочка Анна нехай прийде на 3.20 по обіді». Ми із хором пішли славити Бога до наших приятелів в с.Розтоки. Співали і ось ми бачимо, що наш приятель Онуфрій надходить до дому Тринади. Запитую, як він залишив хвору жінку? А Онуфрій нам каже, що він прийшов до Терона з дружиною. «Я повернувся додому вночі, а моя Марія ходить по хаті, нагріла води, скупала малих дітей Васюту і Толіка, і мені говорить, що тієї хвилини, коли молилися віруючі, вона почула, як її хвороба зсунулася від голови до її ніг. Вона не мала сміливості піднятися, а як тільки пішли віруючі на вечірнє зібрання, вона встала з ліжка здорова і ось почала купати дітей. Слава Богу!» Ми швидко пішли до брата Кушніра Терона і побачили повно людей, а серед них здорову Марію, що сиділа. (Мат.9:2-8). А люди, як побачили, що була хвора, а нині пішла до якихось християн на зібрання і як розказала що зробив їй Господь, то тоді три душі покаялись перед Богом. (Марк.5:18-20).
Христос Своїм Духом Святим ходив по горах Карпатах і приводив людей до Свого стада (церкви). «Ви світло для світу» (Матв.5:14-16).
І знов та сестра попала в аварію, наслідки: дві ноги по два переломи нижче колін. Це було зимою 1947 року. В лікарні було холодно, члени церкві носили із дому дрова, щоб топити в палаті. Там лежала одна жінка із наривом на коліні. Віженська церква сходилась два рази на зібрання та молитву – рано і ввечері. Молились за зцілення Марії. Лікар їй сказав, що вона пролежить у гіпсі 6 місяців. Та сестра Марія через 4 місяці вилізла на білу черешню і нарвала черешень та принесла в зібрання на стіл любові, а та жінка із наривом лежала в лікарні довше. Вона бачила діла вірних і як Господь зцілив Марію, тоді сама повірила. Вона просила, щоб вірні молились і за неї, щоб і її Господь зцілив. Бог почув молитви, та вилікував її. То була Касюня, вона того ж літа прийняла святе водне хрещення. Слава Богу!
Друге добре діло. То було в серпні 1947 року. Хор співав на веранді. Одна жінка несла мішок із зерном, зморилась та сіла на лавку біля зібрання і слухала духовні пісні. її побачила сестра Ліда. Побачила, що вона у рваній сорочці, зайшла в нашу хату, бо вона жила в нас, взяла дуже гарну свою блузку і спідничку, поцілувала жінку і подарувала ці гарні речі. Той поцілунок і подарунок зачепили серце жінки, вона покаялась, а також її чоловік, син і дочка. Слава Богу за Духа Святого, що і сьогодні Він Той самий!
Церква росла. Молодь і старші відвідували по горах наближених проходячи по 20-30 км. Це був вогонь Божий. І хоча в недостатку, але вони ходили з радістю і піснями.
Наш хор їздив та ходив пішком у с. Ганусівку Івано-Франківської обл, с. Білі Ослави, с.Сопів. Було радісно. Божа любов була один до одних. Ходили в с.Стецева, с. Підвисоке, м. Снятин, с. Морелівці. А брат Паюк часто був не тільки в с. Віженці, а також в с. Підзахаричі, с.Смугарі. Хоч він був «темний», але духовно видючій. Він хотів нас супроводити. Молоді наші брати Юрко, Омелько Гайдук, та чернівецькі: Петро Жиловський, Царовський Іван, Нестерюк Петро, с. Ліда Волошко. Був хор, оркестр струнний. Раділа церква, а ворог не мав спокою, бо повно народу Божого. Навіть із гір приходили на ранішні і вечірні зібрання. Віженські відпроваджували гірських аж поза нову церкву. Приймали чим могли, лиш би не були голодні. Спали як могли, і де прийдеться. Розбирали Слово Боже, читали всі у зібранні по обіді. Слава Богу!
Треба було прийти біді. І перше на пресвітера. Ми зареєстрували церкву під керівництвом московського союзу євангельських християн баптистів. Я думав, що то є брати, які були в Бухаресті до війни 1939 року, які ставили свої голови за діло Боже у Румунії. Вони під час гоніння за євангельську віру зверталися до всесвітнього союзу баптистів, президентом союзу баптистів тоді був доктор Труєтт, а генеральним секретарем союзу доктор Рашбрук. Нас признали брати із Румунії. Приїхали ті брати із Нью-Йорка до Бухаресту. З'їхалися проповідники із всіх церков у Бухарест. Труєтт і Рашбрук запросили на конференцію міністра освіти та культури. Американські брати просили розповісти про всі утиски. Пан міністр сказав: «Я нічого не чув і нічого не знаю». За те Труєтт і Рашбрук сказали: «А ми в Нью-Йорку почули і приїхали». Був повний спокій поки брати на повернулись до своїх церков. Я думаю, що московські брати такі, як і в Бухаресті, але я отримав від голови Жидкова і Карева листа, в якому вони указували усім, якщо хлопці каються і хочуть прийняти святе водне хрещення, щоб ми їм ставили питання, чи будуть іти до армії, чи приймуть присягу, чи будуть воювати.
Я там був не сам, поруч зі мною сидів брат регент хору Куніш Степан. Брати попросили, щоб я ще раз прочитав листа і я прочитав. А регент Куніш мені сказав: «Брате, це чужий голос, а не пастиря. Ісус що сказав? «Хто повірить і охреститься –буде спасенний» (Мат.28:18-20, Мар. 16:15-20, Мат.34:37). І так, Христос сказав: «Не кляніться і не присягайте». Це був мені перший сигнал, а другий через пару місяців.
В м. Вижницю приїхав один брат, що відсидів 10 років (1937-1947). Звали його Олександр Корнієнко. Він прийшов на зібрання у с.Віженку. Мені він сказав, що прийшов із тюрми. Я перевірив його паспорт, і об'явив церкві: «Мені дуже приємно надати місце для Божого слова братові, який відсидів за віру 10 років». Сильний проповідник. Я сьогодні знаю його проповіді. Віруючим не було можливості ходити на зібрання кожного вечора із с. Чорногузи, с.Підзахаричі. Ми сиділи до 2-ї години ночі, спали де могли. І так було цілий рік до 1948 року. Тоді виконуючий обов'язки старшого пресвітера Паламарьов Омелян Миколайович дізнався від віженських членів церкви, котрі приїхали з м. Чернівці на зібрання, що всі дуже хвалять того брата. І що він радів? Ні! Зовсім ні. Я отримую листа такого змісту: «Брат Павлюк не допускайте до проповіді того проходимця і скажіть йому, щоб він покинув м. Вижницю до 3-х днів, або ми його посадимо». Ось такі слова від старшого пресвітера. Мій вихід із-під контролю союзу, та з під контролю старшого пресвітера Паламарьова.
Відповів я листом: «Що, ви пішли дорогою Валаама через нагороду від безбожників?» (2 Петра 15:16, Юди 1:11, Об.26:1; Чис.25:1-9, Чис.31:14-16). Як Валаам служив Вараку за нагороду, хороший віщун, сказав до Барака: «Я тебе навчу що робити тобі. Вибери гарних жінок, дівчат і став їх наперед армії і вони напівголі хай здаються в полон, а народ почне робити перелюб із ними і з їх ідолами. Так Сам Бог їх вигубить». І Бог вигубив за один день 24 тисячі воїнів Ізраїля. Так і ви брат Паламарьов служите безбожникам за те, що вам дають добру ставку». Ось він прочитав того листа, бере свідка брата Андрусяка і приїздять до мене та запитують мене, чи то я писав того листа. «Так, я». «Не може бути, бо це написано по російські». Я відповів: «Мало хто писав, але воно моє». Він сказав, щоб я відрікся від цього листа. Я відповів: «Відказатися від листа – це значить відказатися від Петра, Юди і об'явлення». Так він наполягав від мене зречення три рази. Я сказав: «Ні». Тоді він сказав мені: «Віддайте мені довідку уповноваженого по релігії». Я вийняв довідку з кишені і сказав: «Ось довідка уповноваженого, а довідку, що мене вибрали на пресвітера і рукопоклали, я не дам. Церква має надімною владу, знімуть з пресвітера коли я згрішу». Так ми розсталися із союзом. Ми з дружиною пішли у підпілля.
Проповідник Кравчук Василь Іванович рукопокладений дияконом у 1933 році -щирий до хворих, проповідь зрозуміла, ясна, любив докорити за гріх, за це його не любили.
На молодіжнім зібранні одна сестра Марія декламувала і стукала своєю ногою. Це було в с. Киселеві, а брат їй сказав: «Ти так гордишся, ніби ти сама його склала». Вірш був другого брата. Вона образилась так, що перестала ходити в зібрання. Пресвітер Андрусяк мусів іти до неї додому і аж тоді Марія пішла в зібрання.
Другий раз брат Кравчук тлумачив Слово Боже в церкві с.Банилів під час причастя. Він сказав: « В вечері Господній можуть брати участь тільки ті, що не мають тілесних діл, як сказано у галатів 5:19:21, хто має хоч один грішок, як тут писав Павло, той не має права приймати участь в вечері Господній. Тоді один брат встав і виходячи із зібрання сказав диякону Кравчуку: «Приймай причастя сам собі» і вийшов, а була тоді ніч. (Ів. 13:27-30).
Хто був тілом хворий, брат Кравчук наймав лікаря і повозку, та віз в с.Віженку до приятельки Одокії. Часто в дорозі був стомлений, голодний, а дома сім'я – вісім душ (2Кор.11:23-31). Такий він був диякон, проповідник, місіонер вижницьких Карпат.
Другий проповідник Чорногузівської церкви – заплутався в соціалізмі. Його вибрали в профком доку. Там він писав лозунги для заводу, а в 1941 році Румуни почали арештовувати комуністів, євреїв. І ось арештовують бувшого брата, як комуніста. Повна хата арештантів. Прийшла перевірка із с. Сторожинця. Майор жандармерії спитав: «Ви усі комуністи?» Брат Маковій Клим відповів: «Пане майор, я не комуніст, а баптист». Тоді майор сказав: «Ми не маємо нічого проти баптистів, іди до свого дому». Ми з дружиною з Анастасією були на вечірній молитві у брата Кравчука, перебували на колінах у молитві до Господа за всіх віруючих. Нараз чуємо ридання брата Маковія: «Дякую Господи, що Ти мене спас від смерті». Ми піднялися з колін, а брат Маковій попросив заспівати пісню: «Життя моє спас від смерті, а очі мої від сліз». Так Господь спас брата Маковія, і не тільки тіло, а й душу. Він став знову на дорогу правди. Помер при бомбардировці в 1944 році у м. Фастові. Третій проповідник – Хащовий Іван мав владу міряти городи людям. Він сказав, що це вповноваження йому дала радянська влада і він має добру роботу: «Слава Радянському Союзу і партії». Так він помер. Бог йому суддя.
Колом сестер керувала Клим Павліна, а молодіжним колом – брат Білак Петро Іванович, і дітьми керувала теж сестра Павліна. Вона із чоловіком Маковієм часто їздила в Польщу, м. Снятин, с. Стецеву, с. Підвисоку. Звідти привозила пісенники українські, скарбничку, нотний пісенник, який є і тепер у вижницькій церкві. Сестра Павліна померла у вірі в 1946 році.
І проповідувана буде ця Євангелія царства по цілому світу на свідоцтво народам усім і тоді прийде кінець.
(Мат.28:14).
Розширення праці на Буковині.
Після війни багато повернулося з полону, з фронту, повернулися всі котрі там «в полоні» навернулися до Господа, це були: Усакі Тодор із Кимпулунга і Римеску Георгій із с. Білка Радивців, Катаржіу Дмитрій, Бока Микола, Гріжінь Самуїл, Флорія Георгій, Олійник Дмитро.
Повернувшись додому всі брати один одного не знали. Наприкінці 1918 року у с. Петрівці Нижній, Стороженецького району скликали конференцію для того, щоб організувати місіонерську євангельську працю. На цій конференції головували найвизначніші Буковинські брати: Георгій Педуке, Онуфрій Каланча, Дмитро Годороба, Логін Мотриску, Попович, Іларіон Гапенчук і т.д..
На цій конференції нічого не вирішувалось, а вирішили тільки послати в союз баптистів у Бухарест брата Дмитра Годоробу. І справді, Дмитро Годороба вів переговори із президентом Адоряном з 28 червня до 6 липня 1920 року, де він мав переговори між президентом і секретарем Всесвітнього союзу баптистів.
Доктор Бокс і Рашбрук, яким виложили положення баптистів на Буковині, вирішили вибрати Онуфрія Каланча для звершення хрещення і для вирішення інших церковних потреб, хоч і він не мав святого рукопокладення. Так що присовокупилося до церкви 58 душ. Між братами і Каланчою сталася незгода така, що Каланчу відсторонили від служіння і вибрали нового брата, щоб виконував церковні потреби. Брата Падуке – виконувати хрещення, хоч він теж не рукопокладений, а брат Годоробу, щоб виконував вінчання.
На початку 1922 року 1 березня прибули з Румунії президент союзу баптистів: Адорян, Радутаску, пастор церкви Куртіч і Танасій Паску, пастор із м. Парца. Після коротких переговорів вирішили рукопокласти на пресвітерське служіння: Сильвестра Унгуряну, Дмитрія Годоробу, Логіна Мотреску, Сильвестра Андрійчука і Миколу Рушти. Рукопокладення виконали брати із союзу Бухаресту. Тут було вирішено поділити церкви Буковини на три округи. Так Дмитро Годороба мав доглядати церкви: с.Нижні Петрівці, с. Іжежти, с. Росла, с.Чудей, с.Давидени, і с.Підгірний Банилів. Логін Мотреску був пресвітером над церквами: с.Корчешти, с.Купка, с. Петричени, с. Привороття, с. Нижні Станівці, с. Орошани.
Сильвестр Унгуряну був пресвітером над церквами: с.Миговини, с.Петрівці с.Січани, с.Босани, с. Волока-Солка, с. Кемпулунги, с.Арбора, с.Калафідешти, с.Сербеутц.
З цими братами були рукопокладені і інші брати до 1927 року. Це – Тодор Морару із с.Петричін – рукопокладений 21.04.25р в с.Опришани, Спиридон Прундяно із с. Петрівців, Іларіон Гапенчук із с. Щербенців, Флорія Георгій був рукопокладений 1 лютого 1925 року, а потім був рукопокладений Поставка Василь у 1935 році у с.Нижніх Станівцях Стороженецького району. Нижні Станівці називали церкву баптистів Єрусалимом на Буковині.
У м. Чернівцях відбулося перше хрещення 15 серпня 1926 року, на якому було хрещено 12 чоловік. Давав хрещення Пантелеймон Андрешан, а 28 серпня 1926 року відбулось хрещення у м. Чернівцях над 5-а душами. Звершив хрещення Іван Малишевський, старший книгоноша з м. Чернівців. Після цього хрещення Дмитрій Годороба змінив своє місце проживання. Він побудував будинок в М.Чернівцях на Рощі, а поруч побудував зал для зібрання. І з 1927 року до 1944 року він емігрував в Румунію. За час служіння пресвітером допомогою в служінні були Ілія Черней і Василь Андрусяк. Ми бачимо, що 26 червня 1938 року Ілія Черней виконує хрещення над 4-ма душами, а рукопокладення виконує Дмитро Годороба і Василь Андрусяк.
З проповіддю служили Іван Ісак із с. Підгірного Банилова і Миколай Беженару -семінаристи. Фуршен – пресвітер німецької церкви в м. Чернівцях служив словом.
Після 1927 року Дмитрій Годороба мав звичку виїжджати своїм возом далеко за місто. Так він почав працювати між українцями, а перекладача він мав свого – Гнатюка Івана. Тоді утворилися українські церкви по селах: м. Виженка – 15 членів, с. Чорногузи -12 членів, с. Бобівці – 20 членів, с. Ростоки – 11 членів. В цих церквах допомагав Василь Кравчук.
В 1937 році проповідував на українській мові Ілья Чекней – випускник духовної семінарії. Завдяки праці Дмитрика Годороби після 1927 року до баптистів перейшли групи свідків Ієгови і обновили баптистські церкви в селах: с.Давидени – 18 членів, с. Селеучені – ЗО членів, с. Кіздарі – 28 членів, с. Ропушно – 15 членів, с. Кадубівці – 16 членів, с. Звенячка – 25 членів, с. Погоріловці – 40 членів, с. Вікно – ЗО членів, с. Чорний Потік – 80 членів, с. Добринівці – 16 членів, с. Веренчанка – 10 членів. В цих церквах трудились Зоник і Андрусяк. Всі свідки Ієгови залишили своє вчення і влилися в церкви баптистів та залишилися в цих церквах до сьогодні.
28 червня 1940 року прийшов ультиматум радянського уряду до румунського уряду. Румунський уряд прийняв ультиматум і відступили з Буковини і Бессарабія знов перейшла до Румунії, але під диктовку Івана Антонеску. Багато чоловіків і жінок були арештовані і кинуті в тюрми. Між арештованими померла смертю мучеників сестра Домініка Молочи із с.Калафіндешти. Вона була дружиною Самуїла Молочи і їй на той час було 35 років. Вона була засуджена воєнним трибуналом у М.Чернівцях 4 березня 1942 року, а 20 лютого 1943 року депортована в тюрму м.Прагова. І її віддали на важке знущання, після чого захворіла і була відправлена в в'язницю в м. Брашов, де в великих муках 28 травня 1943 року померла
Буковинські церкви були закриті 28 грудня 1942 року по приказу Антонеску – 67 церков, в яких було 1870 членів та готувались до хрещення 2708.
Декілька прикладів під час гоніння.
Нечуване гоніння, яке перенесли баптисти з 1942 по 1944 роки не бачила Європа з 17 століття. Всі церкви баптистів були закриті. З молитовних домів зробили танцювальні зали, нічліги для арештованих євреїв, котрі працювали. З багатьох молитовних будинків зробили продуктові магазини і навіть стайні для худоби. Були сотні вироків на смерть. Ті, що найтяжче постраждали були баптисти з Буковини, Бессарабії і Молдови. Віруючих арештовували сотнями і мучили різними способами.
Лиш в день 6 лютого 1942 року воєнний трибунал із м. Чернівців судив на 25 років тюрми: Крестія Наталію, Пляшка Домініку, Пляшка Євгенію, Урсу Марію, Лежер Ольгу. Усі 5 сестер віруючі із м. Фетешт Хотинський район, а на 10 років тюрми: Пензар Марію із Сучевіца Радовців, на три роки тюрми Карлічука Івана, Сучеван Тодора. Обидва вони із с.Петричени Повіт Стороженець.
Цукай Ольга, Ротарь Єлена, Остафій Савета, Бельач Аксенія, Раік Єлена, Клочанку Домініка із с.Опрішени повіт Радівці, Козак Аксенія, Гроник Палагія із Сучевіца.
Так що тільки одного дня суд засудив на 165 років за те, що вони баптисти віри євангельської.
Цей воєнний трибунал засудив на різні строки тюрми строгого режиму інших баптистів: по сім років строгого режиму – Самуїла Малачі і Гнатюка Георгія із с.Калатиндешт; на п'ять років строгого режиму Бурлака Олексія, Ісака Мігаїла, Гажула Кілила, Волоснюка Василя, Баскевич Ірину із с. Модниці повіт Хотин, Келвічук Іван, Зінчук Василь із с.Доробан повіт Хотин, Робумір Меріуци, Платон Меріуци із с.Белавчи, Москалюк Степан із с.Дарабани.
На три роки тюрми: Арсеній Василь, Арсеній Олександр, Ворнік Олександр, Зіжеінке Миколай із с.Моршинців Хотинського району, Робу Анна, Робу Сафронія із с.Велавча, Онуфрій Константан, Жеряда Тодор і Гавриїл, Тодор Петри і Єва, Олейнік Єлизавета від Нижніх Станівців, Ілій Чорней із Добринівців.
Дуже багато страждало, дуже!!! Але в останній день буде відкрито всіх тих, котрі були арештовані, проваджені на Дністер і там розстріляні без суду і вкинені в річку Дністер, а вона винесла їх у Чорне море.
Тюрма в м. Чернівцях була повна баптистів і так само в тюрмі м. Кишинева томилися сотні віруючих, а котрі спаслися від росіян були взяті румунами. Тюрми в Караншибши, Брошов, Аіуд і інші були повні баптистами.
Вороги, хоч і були лиця церковні, але не мали ніякого жалю, з смішком руйнували всі родини, знаходили дітей. Один тільки випадок, котрий стався 14 липня 1942 року в Каланфідешті був арештований Самуїл Молочи, а 4 вересня 1942 року була засуджена його дружина. Вона в тюрмі загинула.
Роки з 1942 по 1943 і більше як половина 1944 – це роки сліз і крові, роки байдужості і вбивства, час мучеників баптистів у Румунії. Ці два роки з половиною -були роками інквізиції, одних верховодів православних і роки смерті, знущання, полювання за баптистами. Вони переносили героїчно смерть і залишились вірними Богові. Все це робили верховоди православної церкви, яка була пануючою церквою, і нею правив Іван Антонеску – правитель Румунії.
Ми мусимо підкреслити, що баптисти дуже страждали і це було відомо вищому духовенству і ні один не заперечив: «Досить стільки гоніння, це є гріх, щоб притісняти і бити свого брата! Це приведе кару від Бога на всіх і ми всі будемо страждати, тому що це є гріх національний». Не знайшлося ні одного священика, щоб сказав: «Годі катувати!».
Це ми висвітлили тих, хто устояв в правді, але були і ті хто відказався від Бога, їх зразу відпускали на волю. Послідню із них призвали 14-річню дівчинку із Хотинського району, котрої прізвища та імені не пам'ятаю. їй сказали: «Відрікайся від свого Бога, бо всі твої відреклися і пішли на волю». Вона ж сказала: «Я Юдою – зрадником не хочу бути, я вірю твердо в живого Бога». За це їй дали 25 років тюрми. Дальші послідовності життя не відомі, але в вічності буде все і всім відомо.
«Прийде навіть година, коли кожен, хто вам смерть заподіє, то думатиме, ніби службу виконує він Богові» (Ів.іб:і-3).
Перші віруючі в с. Борівці – с. Кисилів – Хашчевський Андрій (родом із с.Підгайчики, а проживав у с. Борівці) і дружина Марія. Вони увірували через одного віруючого, котрий працював на цукровому заводі в с.Кострижівка, що приносив через границю хустини, а потім приніс Біблію. Сім'я Хашчевських повірила і прийняла Господа, як свого особистого Спасителя. В 1923 році він організував зібрання в своїй домівці (в одній половині свого будинку), люди стали сходитися, слухати Євангелію. Священик та жандарми стали гонити їх, але ця буря тим більше стала піддувати духовний вогонь. Люди каялися і все більшало членів, інші, підбурені священиком почали бити вікна у домівці брата Хашчевського. Брат зробив віконниці із дошок, а сестра Марія продовжувала готувати їжу на неділю: начинку, голубці, борщ. Брат Андрій був ткачем, свідчив тим людям, що приносили ткати полотно. Перше хрещення відбулося в 1926 році. Церква росла, і в 1925 році прийшлося будувати Дім молитви
Члени церкви обробляли у пана цукровий буряк, а гроші давали на будівництво. Сестри мали свій гурток на якому вишивали, потім продавали ті речі, а гроші знову ж таки йшли на будівництво Будинку молитви. В 1935 році він був відкритий. Проповідниками в ній були: Годороба Дмитрій, Андрусяк Василь, Кравчук Василь, Ганкивіч Манолій і інші. Гоніння та переслідування продовжувались від духовенства та православних людей. У 1940 році Буковину зайняла Радянська влада і стала свобода віруючим. Потім настали воєнні роки і Румуни знову прийшли на Буковину в 1941 році. Почалося загальне гоніння на всіх віруючих. Дім молитви у с. Киселеві запечатали, інвентар забрали жандарми. Приказ голови держави Антонеску Івана від 27 грудня 1942 року вступив в дію. Гнали у православну церкву. Хлопцям жандарми робили стрижені хрести на голові, дітей заставляли у школі хреститися руками. Так у с. Кисилів священик під час уроків релігії заставляв ученицю третього класу Катю Василівну Біляр хреститися рукою. Вона відмовилася, священик сказав іншим учням: «Навчіть її хреститися». Вони стали їй вигинати рученята, так, що зламали руку і через три дня Катя померла. Суд засудив на 10 років Біляра Дмитрія, Скрипника Георгія на 15 років, також засудили деяких сестер. Багато зі страху пішли в православну церкву, а хто був сильний у вірі устояв аж до 1944 року доки прибули радянські війська, зайняли Румунію і наші в'язні повернулися додому. Відступивші соромилися, а було багато тих хто знову навернувся до живого Бога. Тепер в с. Киселеві гарна церква, хор, молодь, багато дітей.
До 1945 року було три пресвітери: 1) Хашчевський Андрій, 2). Біляр Дмитро, 3) Федоряк Іван.
Тепер повна воля вірити, Слава Богу! «До ЦЬОГО МІСЦЯ ДОПОМІГ нам Господь». 1 Самуїла 7:12. Слава, Слава, навіки Слава Господу.
м. Вижниця.
Наш місіонер бр. Кравчук Василь Іванович устояв не відрікся в поліції та у жандармів, а з ним сестри: Овадюк Анна Кузьмівна, Дочук Євдокія Іванівна, Лазарко Петро, Лазарко Єрина Дмитрівна, Гулей Семен, Попович Ілія Андрійович. їх повезли на воєнний суд у м. Чернівці. Підсудні стали перед воєнним судом. Суддя запитав: «Хто ви є? Кравчук відповів: «Ми баптисти». Суддя: «Хто вам дав право бути баптистом?» Кравчук: «Ми уродженці Австрії і по закону Австрії від 1895 року баптиський культ на рівні із іншими релігіями, і хоч нас зайняла Румунія. Німці теж зайняли Австрію, але тепер це єдина німецька держава з якою ми в дружбі і баптизм в Німеччині вільний». Перерва. Суддя пішов в архів шукати того закону. І слава Богу, знайшов. Він сказав Кравчуку і його групі: «Ви праві, їдьте до своїх домівок, даємо вам білети на безплатний проїзд». Брат Кравчук знав давній закон Австрії, як Павло закон Римський. (Дії Ап. 22:24-29. А якби не знав закону, то їх чекала така ж доля як інших віруючих. Сьогодні свобода. Павло писав: «Стережіться, щоб ця свобода не стала спотиканням для слабих (1Кор.8:9) Амінь!
Господній благовісник у Христі Ісусі – Кравчук Василь Іванович відійшов у вічність весною 1947 року (дні голодомору 1946 – 1947 рр.).
Перед своєю кончиною знесилений хворобою, перебував у брата Кушніра Тирона Степановича в селі Підзахаричі, де й помер. Похований на сільському кладовищі в с. Підзахаричі.
В дальнійшому пастором Віженської церкви став Павлюк І.В., але в зв'язку з смертю дружини -виїхав. На той час дияконом церкви був Чорней Петро Михайлович (рукопокладений в 1983 році), а в 1988 році його рукопоклали на пастиря. Коли він працював на ниві Божій церква зростала. Дуже багато старань приклав брат в праці на ниві Божій. Наприклад: 1988р. взяв план у м.Вижниці на будівництво церкви, а в 1994 році закінчивши будівництво відбулось посвячення, та пастор на цьому не зупинився. Дух побудив його побудувати дім молитви в м.Путила, а потім в с.Товарниця було куплено магазин і переобладнано під дім молитви. Так під керівництвом пастора Чорнея П.М. з Божою допомогою в силі Духа Святого церква зростала і народ приходив до покаяння. Так, крім Вижницької церкви яка була вже, було створено ще дві церкви – це Путилівська, Товарницька
Період еміграції і великої свободи
Так сталось, що геополітичні процеси світу останнього часу землі, повернули хід історії в свобідне русло, тому в наслідок цього почалось масове переселення народів і еміграція, особливо до Сполучених штатів Америки в пошуках кращого матеріального життя та матеріальних благ.
Так , після розпаду Радянського Союзу, коли відкрились кордони для виїзду, лише на протязі останніх двадцяти років з Буковини виїхало дуже багато віруючих людей до Америки і особливо активних служителів Божих.
В тому числі, в квітні 2004 року пастор Вижницької церкви, Чорней Петро Михайлович залишає свої рідні Карпати і переїжджає з сім’єю до Америки на постійне місце проживання.
З 2004 року і до 2008 року, в церкві міста Вижниця не було пресвітера, а були лише брати які тимчасово виконували обов’язки пресвітера протягом цих чотирьох років. Виконуючими обов’язки пресвітера були: спочатку брат Лаврущак Василь, який через короткий час теж виїхав до Америки, потім Матіос Василь, після нього був брат Ярослав Семенович Борсук, а потім брат Дудка Павло Михайлович.
У 2007 році церква обрала двох братів на дияконське служіння: Борсука Ярослава Семеновича і Дудку Павла Михайловича.
Брати кожний почергово виконували обов’язки пресвітера, а церква в цей час молилась, щоб Дух Святий вказав на того, хто буде нести цю нелегку справу пресвітерства.
В січні 2008 року, були проведені вибори пресвітера і на членському зібранні було обрано Дудку Павла Михайловича пресвітером церкви. Рукоположення відбулося 9 березня 2008р.
Також в цьому році, церква обрала ще трьох братів на дияконське служіння якими були: Фіжделюк Юрій, Левицький Володимир та Дудка Валерій.
З тих пір в церкві є п’ять дияконів та один пресвітер. В 2009 році на річці Віженка відбулось євангельське хрещення де 6 чоловік приймало святе водне хрещення.
