Розділ V
ПРАВОВИЙ СТАН ЄВАНГЕЛЬСЬКО-БАПТИСТСЬКОГО РУХУ НАПРИКІНЦІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.
1. Думка Державної Ради 1879 р. про духовні справи баптистів та її вплив на становище українських баптистів
Здавалося, для російсько-українських баптистів розпочалась нова ера, коли 1879 р. вийшла Думка Державної Ради про духовні справи баптистів та відповідний циркуляр міністерства внутрішніх справ. Ці документи надали баптистам право вільно сповідувати своє віровчення, включаючи виконання релігійно-обрядової практики.
Хоча безпосередньої заслуги баптистів південних губерній Російської імперії (навіть німців-баптистів) у появі акту не було, його дія поширювалася й на них. Думка була наслідком спроб регламентувати становище всіх баптистів у Російській імперії. Поштовхом для її появи було листування генерал-губернатора Київського, Подільського та Волинського з міністерством внутрішніх справ щодо появи баптистів серед німецьких колоністів у Волинській губернії.
Відомо, що 1864 р. міністр внутрішніх справ пропонував Комітету Міністрів видати особливі тимчасові правила для баптистів, які з’явились у Курляндській губернії. Однак через нечисленність баптистів у цій губернії Комітет визнав недоцільність таких правил, обмежившись лише виданням положень щодо ведення метричних записів шлюбів, народження та смерті баптистів Курляндської губернії. 1865 р. Київський, Подільський та Волинський генерал-губернатор інформував міністерство внутрішніх справ, що ці правила можуть бути застосовані й до баптистів Волинської губернії. Його пропозицію підтримував генерал-губернатор Прибалтійських губерній. Він пропонував усунути невизначеність у становищі баптистів і видати загальні правила щодо них. Про це ж клопоталася й Євангелічно-Лютеранська консисторія через часті зіткнення баптистів із лютеранським духовенством.
Питання про врегулювання становища баптистів цікавило й головного начальника Власної Його Імператорської Величності канцелярії у справах Царства Польського. Тому міністерство внутрішніх справ 1866 р. зробило проект правил, який був 1867 р. поданий на розгляд Комітету Міністрів для подальшого Височайшого затвердження. Проте видання загальних правил стосовно секти баптистів затяглося ще на деякий час. 1872 р. Департамент духовних справ підготовив подання до Державної Ради щодо видання правил для баптистів.
Наприкінці 1873 р. з аналогічним проханням до міністерства внутрішніх справ звертався генерал-губернатор Новоросійський та Бессарабський П.Коцебу у зв’язку з появою баптистів в Херсонській губернії. Тому міністерство внутрішніх справ знову внесло проект закону про баптистів до Державної Ради. Після доопрацювання Департаментом законів проекту МВС 27 березня 1879 р. вийшла Височайше затверджена Думка Державної Ради про духовні справи баптистів. Міністерству внутрішніх справ було наказано виробити правила про ведення метричних записів баптистів. 15 серпня того ж року був затверджений, а 12 вересня оприлюднений відповідний циркуляр, який, згідно з прізвищем міністра внутрішніх справ Макова, отримав назву “маковського”.
У циркулярі зазначалося:
1) баптисти безперешкодно сповідують своє віровчення та виконують обряди віри згідно з існуючими у них звичаями. Суспільне богослужіння вони відправляють в обладнаних або відведених ними для цього, з дозволу губернатора, будинках;
2) обрані баптистами духовні наставники можуть звершувати обряди та проповідувати після затвердження їх у цьому званні губернатором;
3) метричні записи шлюбів, народжень та смерті баптистів здійснюються місцевою цивільною владою.
Далі в Циркулярі подавалися правила про форму метричних записів щодо шлюбів, народжень та смертей баптистів.
Зрозуміло, що російсько-українські баптисти поспішили скористатись правами, які їм надавав цей нормативний акт. 19 лютого 1880 р. губернським правлінням Катеринославської губернії було дозволено українським “баптистам, що проживають в с. Ейнлагу, Хортицької волості, Катеринославського повіту, на землі Кущевих, Олександрівського повіту, вільно відправляти богослужіння та виконувати обряд віри згідно з їх віровченням в обладнаних ними для цього будинках”.[1] Після цього баптистська громада обрала пресвітером М.Дупленка. Але губернська влада його не затвердила, бо в зібранні громади брали участь менше половини її членів. Громада побудувала молитовний будинок, а дані про віруючих були занесені до “казеної книги”.
Віруючі ще раз звертались до губернатора та міністра внутрішніх справ про затвердження М.Дупленка пресвітером та О.Чорного дияконом, але відповіді не отримали. У зв’язку з наступною коронацією Олександра ІІІ (1881 р.) віруючі, з метою добитися легалізації свого становища та діяльності, значно активізувалися.
У 1882 р. вийшло роз’яснення міністерства внутрішніх справ. Згідно йому, закон 1879 р. стосувався баптистів з числа іноземців, що проживали у Росії; тих, хто перейшов до російського підданства, будучи баптистами, та баптистів, що навернулися до цієї секти з іншого неправославного сповідання. Як уже зазначалося, росіяни та українці, згідно з фактом свого народження, вважалися православними і знаходились поза сферою дії даного Закону. Після цього роз’яснення, що з’явилося через два роки після виходу самого Закону, коли євангельські віруючі з відома влади користувались пільгами, які надавав цей Закон, відновилися репресії щодо них.
Прохання громад легалізувати їх діяльність не задовольнялися, молитовні будинки зачинялись, уже узаконені записом у метричні книги про шлюби та народження дітей не визнавались чинними, виконання обрядів віри та проповідь трактувалися як злочин, що тяг за собою кримінальну відповідальність.
Злочином було і виховання дітей згідно з переконаннями батьків-баптистів. Діти баптистів вважалися православними, тому їх неправославне виховання практично ставало “відверненням від православ’я”. Батьків карали, а дітей відбирали та направляли на виховання до православних родин. Повернулася і проблема поховання віруючих.
Лише в Таращанському повіті Київської губернії це становище поліпшилося після того, як місцевий пристав не тільки дозволив українським баптистам поховання без участі православного священика, але й роз’яснив місцевому священику, що закон не примушує тих, хто відступив від православ’я, запрошувати священика для здійснення поховання: “Запрошувати його залежить від доброї волі, й нема права примушувати”.[2]Період 1879-1883 рр. для євангельських віруючих був неоднозначним, оскільки вмістив у собі й відносно вільну діяльність євангельсько-баптистського братства згідно з пільгами, що дарувалися Законом 1879 р., і продовження переслідувань.
Розповідаючи про значення Закону 1879 р. для українських євангельських віруючих, треба згадати цитату з роботи В.І.Ясевич-Бородаєвської: “Що ж дав у результаті циркуляр від 27 березня 1879 р.? Для керівних осіб визначилася досить ясно група українців, які відпали від панівної церкви, і, уже не ховаючись, в силу фіктивного права, виступила, як готова окрема громада, прохаючи для себе законних прав; що ж стосується обдурених в своїх сподіваннях баптистів, то у них залишилось лише жагуче почуття розчарування за несправедливості та образи”.[3]
1882 р. в Києві розпочалась євангельська праця. Перші зібрання проходили на квартирі Вітнова. Серед перших навернених був слюсар Київського залізничного депо Даниїл Тимошенко, який став ревним проповідником Євангелії. Через переслідування віруючі збирались таємно у підвалах будинків, по хатах на околицях, на березі Дніпра, по ярах та кладовищах, де вони могли сховатись за деревами від сторонніх очей. Євангелію читали вночі, при світлі свічок. На зібрання приходили спочатку 10-12 осіб, згодом більше.
Серед провідних київських баптистів слід назвати Якова Сибріна, який проповідував навіть просто на базарній площі, та Шиманського, який навернувся внаслідок проповіді Сибріна. Шиманський почав проповідувати людям, які приходили до його кузні. У 1886 р. київські віруючі створили церкву, першим пресвітером якої було обрано Д.М.Тимошенка.
Водночас розпочинається євангельське пробудження серед українців на Волині, яке відразу ж набуває форми баптизму. У 1876 р. навертаються мешканці Пекарщини Семен Овдейчук та Степан Павловчук зі своєю родиною. Довідавшись про це, баптисти з Півдня посилають на Волинь у 1877 р. І.Рябошапку. У зв’язку з гонінням на віруючих І.Рябошапка проповідував серед місцевого населення лише вночі. Він охрестив 14 мешканців Пекарщини, Горошок та Дашенки. Після його від’їзду відбувається масове навернення до баптистів. Місцева влада знову починає переслідувати віруючих. Як завжди, гоніння відбувалось не тільки на офіційному, але й на неофіційному рівнях. У 1881 р. Волинь відвідав І.Лясоцький із Косяківки. Але через рік його та навернених внаслідок його проповіді заарештували. Після півроку знущань місцевих баптистів звільнили і суворо заборонили проповідувати Євангелію. На деякий час проповідь Євангелії на Волині змовкла
2. Закон 1883 р. про дарування розкольникам усіх віросповідань права богослужіння
Як уже відзначалося, протягом перших двох десятиріч свого існування російсько-українські євангельські віруючі неодноразово зверталися до вищих державних органів із проханням про надання їм прав, передбачених для розкольників (закон 1874 р.) та для баптистів, (закон 1879 р.). Незалежно від цих звернень законодавство продовжувало самостійно рухатися шляхом розширення прав розкольників та сектантів.
На початку 80-х років ХІХ ст. знову постало питання про віротерпимість та свободу совісті в Російській імперії. Результатом дії відповідної сенаторської комісії доповненням до Закону 1874 р. стала Височайше затверджена 3 травня 1883 р.
Думка Державної Ради про дарування розкольникам деяких цивільних прав та по відправленню духовних треб. Дія цього закону поширювалася на розкольників усіх сект, за винятком скопців, тобто євангельські християни-баптисти нарешті отримували рівні права з іншими розкольниками. Їм дозволялося “творити суспільну молитву”, тобто вони могли проводити молитовні зібрання, здійснювати духовні треби та звершувати богослужіння згідно зі своїми обрядами як у приватних будинках, так і в спеціально призначених для цього приміщеннях. Умовою було лише непорушення “загальних правил благочиння та громадського порядку”.
За відсутності молитовних будинків розкольники з дозволу міністра внутрішніх справ могли використовувати для проведення богослужіння наявні приміщення. При цьому закон виходив із положення, що немає й не може бути такого віровчення (за вищевказаним винятком), послідовники якого могли б позбавлятися прав збиратися для молитви у приватному будинку.
Водночас Закон передбачав відповідальність наставників та інших осіб, які звершують духовні треби у розкольників, за поширення своїх поглядів серед православних та інші “злочинні дії”. Така невизначеність щодо “злочинних дій” та відповідальності за них відкривала широкий простір для адміністративного свавілля і переслідування віруючих.
Отримавши право на молитовні зібрання, віруючі почали втілювати його в життя. Однак місцева влада зовсім не схильна була змінювати вже сформоване ставлення та свої дії щодо євангельських віруючих. На місцевому рівні права віруючих практично ігнорувались. Замість них до віруючих застосовувались різні адміністративні заходи: заслання, яке крім роз’єднання родин, вело й до підриву добробуту, конфіскація майна, подеколи відбирання дітей.
На початку 90-х років у Київській губернії свавілля та насильство над віруючими досягли неймовірних розмірів. Баптисти притягалися до відповідальності за будь-яку “провину”. Більш того, до сектантів застосовувались заходи, які навіть не можна назвати адміністративними, бо хоча вони й проводились посадовими особами (становими, урядниками, старшинами, соцькими та десяцькими), однак мали характер тортур та знущань. Те саме спостерігалося й в інших губерніях. Крім того, віруючим загрожувала розправа юрби, яку підбурювали місцеві посадові особи та православні священики.
Заради справедливості відзначимо: як і раніше, вища влада заради підтримки загального порядку, звертала на це увагу та притягала винних до відповідальності.
З 1884 р. на місцевих сходах все частіше починають звучати пропозиції про висилку віруючих.
Треба зауважити, що єпископ Херсонський та Одеський Никанор не схвалював подібних дій та вважав, що замість цього необхідно поліпшувати пастирську роботу з населенням. Висилати він погоджувався лише головних пропагандистів.
Водночас вироки сільських громад про висилку віруючих часто були наслідком цілеспрямованої діяльності місцевих священиків. Так, на початку 90-х років приходський священик с. Васильківка Павлоградського повіту Катеринославської губернії отримав розпорядження Катеринославської консисторії, де йому наказувалось схилити васильківську громаду до написання вироку про висилку баптиста Д.Маляренка.
Так 1889 р. І.Лясоцькому разом з родиною наказали залишити Київську губернію, а наступного року їх заслали до с.Гірюси (Закавказзя), занедбаного гірського селища, через яке доля провела багатьох українських та російських баптистів (наприклад, Сазон Капустинський, благовісник з Київській губернії, під час епідемії втратив там дружину). Сюди ж 1891 р. заслали Т.Хлистуна. Усього через Гірюси пройшло близько тридцяти баптистів.
Не було рідкістю й судове переслідування віруючих. Їхнє становище погіршувалося й тим, що при розгляді справ щодо злочинів проти православної віри присяжними засідателями могли бути лише особи православного віросповідання. Так, 1887 р. вони присудили вислати пресвітера Нововасилівської громади А.А.Стоялова на п’ять років.
Коли віруючі отримали деякі права, Православна церква відразу ж забила тривогу. У звітах обер-прокурора Святішого Синоду К.П.Побєдоносцева наголошувалося на необхідності рішучих дій задля припинення діяльності євангельських християн-баптистів. У 1885 р. він запропонував піддати адміністративному засланню у віддалені райони імперії 11 осіб, в тому числі М.Ратушного, І.Рябошапку, Г.Балабана та інших.
Обер-прокурор Синоду звернувся до міністерства внутрішніх справ із проханням посприяти духовенству з боку цивільної влади для послаблення штундизму. В результаті міністр порадив губернаторам усіляко сприяти та по можливості допомагати православному духовенству в їхній роботі по послабленню та припиненню діяльності баптистів.
Новим засобом боротьби з євангельськими віруючими були публічні бесіди з ними православних священиків. Вони, на думку організаторів, повинні були довести істинність православ’я та оману баптизму. Але реально відбувалось все навпаки (цікаво, що вже у радянські часи аналогічний засоби і прийоми використовувала парткомуністична влада, але з тим самим результатом). Співбесіди важко назвати спокійним обговорюванням богословських позицій, бо вони проходили за активної участі місцевої світської влади, а аргументи віруючих на захист своїх поглядів розцінювались як злочин.
Православний місіонерський з’їзд 1891 р. пропонував заборонити найбільш активним віруючим відлучатися з місця постійного проживання без особливого дозволу губернатора, не дозволяти віруючим купувати та орендувати землю, не допускали євангельських віруючих до органів селянського самоврядування, а також при необхідності відбирати дітей у батьків-сектантів. Православний місіонерський з’їзд вимагав також заборонити баптистам мати молитовні будинки та проводити богослужіння. Отже делегати вимагали повернення порядку, який діяв до видання Закону 1883 р. (обмеження свободи пересування та заборона обіймати громадські посади).
Цікаво, що коли віруючі-баптисти отримали право бути обраними до органів селянського самоврядування, декому з них дійсно доручили відповідні посади. Одеський справник у 1883 р. доносив, що сільські громади з числа штундистів обрали багато сільських старост, соцьких та десяцьких. Отже, односельців визнавали авторитет євангельських віруючих, їх сумлінність та працьовитість.
У свою чергу православні священики вимагали звільнити євангельських віруючих із обраних посад у селянському самоврядуванні на тій підставі, що вони навіть не підозрювали наявність сумління у неправославних.
Крім переслідування самих євангельських віруючих, їхні діти практично позбавлялися права на освіту. У деяких народних училищах Одеського навчального округу навчалися діти з родин євангельських віруючих. Вони утримувалися від вивчення предмету “Закон Божий”, виконання православних обрядів та відповідних релігійних обов’язків. Але від них це вимагалось, згідно з рішенням як міністерства народної освіти, так і Святішого Синоду, під страхом негайного виключення з навчального закладу.
Для захисту прав дітей на освіту євангельські віруючі Херсонської та Київської губерній направили п’ять тотожних за змістом прохань: на ім’я Імператора Олександра ІІІ, Государині Марії Федорівни, Наслідника Миколи Олександровича, міністра внутрішніх справ та в комісію прохань на Височайше ім’я. Вони, зокрема, зауважували: “Всякий підданий Вашої Імператорської Величності має можливість при посередництві того чи іншого навчального закладу розвинути свої розумові здібності… А між тим, Великий Государ… наші діти не приймаються ні в які школи й, таким чином, залишаються без бажаної освіти розуму”.[4]
Не зважаючи на всі труднощі, віруючі продовжували добиватися легалізації свого громадського становища. К.П.Побєдоносцев відзначав, що в деяких громадах були заведені метричні свідоцтва та видавались метричні свідчення, які оплачувались згідно зі встановленим гербовим збором. Закон 1883 р. дозволяв віруючим поховання своїх членів, причому навіть з молитвою та співом (хоча сектантський спів на вулицях та площах заборонявся).
20-22 травня 1882 р. у німецькій колонії Рюкенау Таврійської губернії з ініціативи братських менонітів І.Вілера та П.Фрізена була проведена спільна братська конференція. Подібні конференції проводилися вже протягом десяти років. Однак у цьому заході вперше брали участь представники українсько-російського братства. Усього на ній були присутніми 50 делегатів від новоменонітських та баптистських громад, в тому числі 19 – від російсько-українських.
Від імені віруючих з Петербургу В.Пашков прислав вітальний лист. Головною темою конференції було благовіщення. на повне утримання терміном 2-4 місяці були обрані благовісники, серед яких були І.Рябошапка, М.Ратушний, Г.Кушнеренко. пресвітер баптистської церкви у Тифлісі (Тбілісі) В.Павлов, який пройшов курс навчання в Гамбурзькій баптистській семінарії, обрали благовісником на рік. Півроку він повинен був працювати у Закавказзі, а півроку – в Таврійській губернії. Для ефективнішої праці благовісників обрали Комітет для проведення місії, який очолив І.Вілер.
Конференція розглянула можливість участі у Вечері Господній осіб, що мають тільки хрещення, яке вони отримали в дитинстві. Це питання поставив у своєму листі В.О.Пашков. Однак воно залишилося відкритим.Д
Другою спробою об’єднання різноманітних євангельських груп став з’їзд в Петербурзі, що відбувався з 1 квітня 1884 р. за ініціативою В.О.Пашкова. У його роботі взяли участь близько 70 делегатів, які представляли пашковців, штундистів, баптистів, братських менонітів та захарівців. У перший день роботи з’їзду було проведено Вечерю Господню, яка відразу виявила суттєві відмінності між учасниками з’їзду, бо баптисти відмовились брати участь у Вечері спільно з “дітохрещенцями” і проводили свій обряд окремо. Проте робота з’їзду тривала.
Питання про дітохрещення знову залишилося відкритим, оскільки учасники з’їзду розуміли, що будь-яке рішення може спричинити розкол у ще не зміцнілому євангельському русі. Піднімалося й питання “про благовістя та служіння сестер”. З’їзд вирішив, що “проповідників належить матеріально підтримувати”, а також, що “належить допускати до проповіді обдарованих сестер”.[5] На шостий день роботи з’їзду його учасників заарештували та вислали з Петербурга.
Того ж року з 30 квітня по 1 травня в Нововасилівці Бердянського повіту Таврійської губернії відбувся перший самостійний з’їзд російсько-українських баптистів. На ньому були присутні 33 делегати від 12 громад, а також 6 гостей, в тому числі й захарівці. Делегатами з’їзду були І.Рябошапка, М.Ратушний, Т.Хлистун, Ф.Балихін та інші. Віруючих Петербурга представляв брат І.Каргель. Російські баптисти з Кавказу на з’їзд не приїхали, але надіслали на його адресу листа. Головував на з’їзді І.Вілер. Головним внеском з’їзду до історії російсько-українського баптизму було створення Союзу баптистів Південної Росії та Кавказу.
Головою новоствореного союзу обрали І.Вілера. Також розглядалось питання благовістя, і для цього був створений комітет під керівництвом І.Вілера. Були визначені райони благовістя та обрані відповідні благовісники. М.Ратушний був направлений благовісником до своєї рідної Херсонської губернії, а І.Рябошапка – у Київську губернію.
Цікаво, що місіонерські шляхи українських віруючих були спрямовані не лише на Південь Росії, а на всю її територію, включаючи Східну Сибір.[6] Особливо закликали делегати збільшувати пожертвування на проповідь Євангелії. Питання спільної участі у Вечері Господній залишилося відкритим. Розглядалися питання єдності, шлюбу (було вирішено відмовляти у повторному шлюбі тим, хто був покинутим чоловіком або дружиною), про ставлення до віруючих-грішників, про висвячення пресвітерів та про поховання (разом порядок денний включав 24 питання).
Делегати постановили, що пресвітер не має права нічого робити без відома та рішення церкви. Вони домовилися що рішення, прийняті з’їздом, є обов’язковими для всіх церков.
Діяльність євангельських віруючих в Україні цього періоду проходила на фоні постійних переслідувань, утисків та мордувань як із боку світської та церковної влад, так і односельців. Деколи сільські сходи вирішували висилати віруючих у далекі райони Росії. Часто односельці руйнували хати віруючих, вирубували їхні сади та витоптували городи. Нерідкими були й випадки фізичних знущань з віруючих, побиття, траплялися і вбивства.
Хоча державна влада іноді карала винних у випадках самосудів, все ж це не змінювало загальної картини. На захист селян, що знущалися над віруючими, вставало православне духовенство, що пояснювало таку поведінку ревністю до православної церкви.
Насильство над віруючими не можна кваліфікувати як виключно селянський самосуд, бо воно часто провокувалися місцевою владою та духовенством. Незважаючи на це, український баптизм продовжував поширюватися. Протягом 1884-1893 рр. кількість віруючих зросла з 2006 до 4670.
3. Положення Комітету Міністрів 1894 р.
Як уже зазначалося, протягом тридцяти років існування російсько-українського євангельського руху боротьба з ним велася переважно на місцевому рівні. Цей період наочно продемонстрував недостатність заходів, застосованих для придушення руху.
Зацікавлені особи, крім безпосередньої боротьби з євангельсько-баптистським братством, цілеспрямовано формували у російського законодавця негативне ставлення до євангельських віруючих і всіляко сприяли посиленню репресивної політики держави щодо них. Ще у березні 1878 р. Святіший Синод на прохання Херсонського єпархіального начальства відніс штундизм до сект “найбільш шкідливих”, про що був поінформований міністр внутрішніх справ.
Однак рішення Св. Синоду втілювалося у життя, можливо, через паралельну підготовку акту про цивільні права розкольників, який побачив світ 1883 р. Але заклики до рішучих дій проти сектантів продовжували звучати. Наслідком цього став “всерозтрощуючий” закон про штундистів 1894 р. Він був підготовлений за активного сприяння генерал-губернатора Південно-Західного краю графа Ігнатієва.
На початку 90-х років він, всупереч закону 1883 р., широко застосовував адміністративне заслання віруючих за порушення заборони на молитовні зібрання. До того ж до євангельських віруючих стали широко застосовувати прізвисько “штундисти”. Таку репресивну практику навіть засудив у відповідному роз’ясненні Правлячий Сенат. Це лише підштовхнуло зацікавлених осіб до пошуку інших шляхів притягнення євангельських віруючих до відповідальності.
На початку 90-х років ХІХ ст. неодноразово порушувалося питання встановлення відносно “штундистів”, як “секти особливо шкідливої”, винятків із законодавства. 1891 р. в пресі оприлюднили програму необхідних заходів, складену єпископом Уманським, вікарієм Київської єпархії. Одним із пунктів цієї програми була заборона зібрань штундистів. Згодом у газетах з’явилося повідомлення про законопроект, складений міністерством внутрішніх справ, яким штундизм визнавався антидержавною й антирелігійною сектою.
Законопроект передбачав за навмисне переманювання до секти православних суворі каральні заходи від заслання у віддалені місця до каторжних робіт. Особи, звинувачені у приналежності до штундизму, позбавлялися права бути обраними на громадські посади селянського самоврядування (тобто, передбачалось повернення до порядку, який існував до 1883 р.). Місця найбільшого зосередження штундистів підлягали постійному нагляду з боку місцевої адміністрації та поліцейської влади. Чинності цей законопроект також не набув. Натомість, розглянувши порушене Київським, Подільським та Волинським генерал-губернатором питання про засоби боротьби зі штундизмом,
Комітет Міністрів видав нормативний акт, який узаконював боротьбу з сектою.
Прийняттю законодавчого рішення сприяв по Височайшому повелінню внесений до Комітету Міністрів 1893 р. звіт Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора про становище штундизму у цьому краї.4 липня 1894 р. було Височайше затверджено Положення Комітету міністрів, на підставі якого 3 вересня того ж року вийшов Циркуляр міністерства внутрішніх справ про визнання штунди особливо шкідливою сектою та про заборону її зібрань.
Уже у законодавчому порядку Спеціальним законоположенням секта “штундистів” проголошувалася особливо шкідливою, тому її зібрання тягли за собою кримінальну відповідальність. Тобто віруючі позбавлялися прав, наданих усім розкольникам Законом 1883 р.
Циркуляр, розвиваючи Положення, визнавав штунду “однією з найбільш небезпечних та шкідливих у церковному та державному відношенні”. У документі перераховувались ознаки: “…Послідовники секти штунд заперечують усі церковні обряди та таїнства, не тільки не визнають ніякої влади та постають проти присяги та військової служби… але й проповідують соціалістичні принципи, як, наприклад, загальну рівність, розподіл майна й т.п… їхнє вчення підриває у корені основні положення православної віри та російської народності…”Фактично, це був перший нормативний акт, присвячений безпосередньо російсько-українському баптизму, що мав відвертий каральний характер. Мабуть єдиними, хто, безумовно, радів його появі, були ієрархи панівної державної церкви та їхні послідовники.
Характеризуючи цей закон, зосередимо увагу на такому: по-перше, з’явившись у 1894 р., він, по суті, став своєрідним підсумком боротьби з новим релігійним рухом, яка тривала з моменту його виникнення; по-друге, він фактично демонстрував неспроможність офіційної церкви та державної влади обмежити поширення євангельсько-баптистського вчення ненасильницькими заходами; по-третє, він був ініційований як державними органами (міністерством внутрішніх справ), так й вищою офіційною церковною владою (Святішим Синодом).
Ознаки штундизму, перераховані у Циркулярі, зіграли в подальшому з ініціаторами та авторами нормативного акту злий жарт, бо зобов’язували суд виявляти “ознаки злочину” у звинувачених. У результаті, починаючи з 1897 р., суди в поодиноких випадках, а згодом все частіше починають виправдовувати штундистів, котрі іменували себе “баптистами”. Такі вироки можна пояснити неможливістю у багатьох випадках довести приналежність звинувачених до секти “штундистів”, тобто виявити в їхньому вченні всі “ознаки штундизму”, перераховані в офіційному акті. Цьому сприяли й касаційні рішення Правлячого Сенату, що, визнаючи існування російського баптизму, вказав на переслідування законом саме штунди, а не баптизму, а також що російський баптизм не може ототожнюватися зі штундизмом.
Позиція Сенату, вищої судової влади Росії, відверто суперечила погляду міністерств внутрішніх справ та юстиції. Останні у своїх циркулярах роз’яснювали, що російських баптистів не потрібно плутати з німецькими баптистами, і на російських баптистів, яких треба називати “штундистами”, не поширюються права на відправлення духовних треб, надані законом 1879 р. Російсько-українські віруючі у більшості випадків іменували себе баптистами, а не штундистами. Це викликало низку обвинувачень з боку зацікавлених осіб, які намагалися у такий спосіб довести, що послідовники нової віри намагаються обійти закон 1894 р. Однак звертаючись до міністра внутрішніх справ із проханням захистити їх від переслідувань за молитовні зібрання, російсько-українські віруючі не згадували закон 1879 р., а просили надати їм права, передбачені для всіх розкольників законом 1883 р.
Як уже зазначалося, при застосуванні закону 1894 р. суд зіткнувся зі складнощами кваліфікації віросповідної приналежності обвинувачених. Допомагати у розв’язанні цієї проблеми була покликана сектознавча експертиза, що почала діяти з 1899 р. у ролі експертів у судовому процесі виступали переважно православні священики-місіонери, тобто особи, явно зацікавлені в цій справі. Не зважаючи на те, що обвинувачені, говорячи про свою віроналежність, називали себе баптистами, послідовниками євангельської секти, християнами євангельського віросповідання, експерти наполегливо іменували їх штундистами, звинувачуючи баптистів у навмисному бажанні скористатися правами та пільгами для баптистів за законом 1879 р., який гарантував послідовникам цієї секти свободу у відправленні богослужіння.
До речі питання про назву євангельсько-баптистського братства є досить цікавим. Навіть православні сектознавці не мали тут спільної думки. Багато з них відносили російсько-український євангельський рух саме до баптизму. У дослідженні “Баптизм або штунда в Київській губернії” зазначалося: “Виходячи з поданих матеріалів… усякий неупереджений читач може… переконатися в тому, що так звана у нас штунда є ніщо інше, як німецький баптизм”.[7]Касаційні рішення Сенату, по суті, показували, що справи про притягнення євангельських християн-баптистів під іменем “штунда” до кримінальної відповідальності необхідно вилучити з судової практики.
Навіть такий прихильник кримінального переслідування сектантів, як В.Скворцов (редактор “Миссионерского обозрения”), котрий часто виступав експертом у цих справах, визнавав, що “точне визначення догми позитивного вчення штундової секти здається.. вельми важким, оскільки штундизм … не становить собою якої-небудь визначеної богословської системи або віросповідної доктрини”.[8] Це, практично унеможливлювало точну кваліфікацію віруючих як “штундистів”, а відтак – і притягнення їх до відповідальності.
Однак кількість необґрунтованих судових процесів над сектантами неухильно зростала, бо ніякі загрози не могли змусити віруючих відмовитись від проведення своїх богослужінь. Замість того, щоб кваліфікувати віруючих як “штундистів” у відповідності з ознаками, перерахованими в Законі 1894 р., експерти часто робили свій висновок на основі таких фактів: зберігання в хаті у великій кількості книг Святого Письма, фарисейське утримання від злих вчинків, приховування або маскування “у глибині духу” соціально-політичних тенденцій, покора уряду та дотримання законів не з сумління, а заради страху тощо.
Навіть у разі подальшого виправдання, сам факт переслідування завдавав віруючим великих моральних, а іноді й матеріальних збитків. Процеси виникали переважно через свавілля поліції, яка вторгалась у приватні будинки та розганяла молитовні зібрання віруючих.
1894 р. І.Рябошапку заслали на п’ять років до Єревана,
пресвітера Київської церкви Д.Тимошенка було заслано до Польщі.
Посилились утиски віруючих, що вже перебували на засланні. Багатьом із них продовжили термін заслання, інших перевели у глухіші місця. Зокрема, І.Лясоцького перевели з Гірюсів до Джебраїла. С.Капустинського, який на той час уже втратив дружину і змушений був віддати своїх дітей іншим віруючим, оскільки тяжко хворів після перенесених випробувань, відправили до Тертеру.
Деяким віруючим запропонували назавжди виїхати за межі Російської імперії (І.Рябошапка).Іноді захисники, не бажаючи впасти у немилість єпархіального керівництва, практично не намагалися врятувати своїх підзахисних від обвинувачення у штундизмі. Тому далеко не на всі вироки подавалися апеляції до Правлячого Сенату, через що незаконні рішення набували чинності.
Також не кожен віруючий міг звернутися до Сенату, бо реєстрація скарги коштувала 10 карбованців, що на той час було великими грошима.
Циркулярне роз’яснення міністра юстиції від 3 квітня 1900 р. допомагало обвинуваченню розв’язувати проблеми визначення віросповідної приналежності обвинувачених законним шляхом. У ньому, зокрема, йшлося про відповідальність перед законом учасників молитовного зібрання, що супроводжується притаманними штундизму молитвами та обрядами. Ними, згідно з висновками Духовного відомства, вважались: загальний спів із співаників “Голос віри”, “Духовні вірші”, “Приношення Християнам”; проповідь будь-кого з присутніх, пов’язана з тлумаченням прочитаного тексту Святого Писання в дусі секти; проголошення імпровізованих молитов без звершення хресного знака.
Після появи роз’яснення практично всіх, хто відпав від православ’я (крім старообрядців), можна було вважати штундистами.
Євангельські християни-баптисти знайшли оригінальний спосіб, аби обійти цей циркуляр. 1902 р. у Петербурзі з дозволу цензури у типографії міністерства внутрішніх справ І.Проханов надрукував збірник “Гуслі”. Крім доповнення вже існуючих співаників, його видавництво мало ще й іншу мету: так як із 571 вірша, що знаходились у ньому, 530 були запозиченими з інших збірників. Справжня мета видання – бажання обійти циркуляр, бо в ньому не згадувався збірник “Гуслі”.
Як і раніше, до віруючих продовжували застосовувати крім судового переслідування, різні репресивні адміністративні заходи, що межували з беззаконням, зокрема, відібрання дітей. Іноді, рятуючись від переслідувань, віруючі самі залишали рідні місця та виїжджали на окраїни імперії – до Сибіру, Кавказу та Середньої Азії. Багато церков тут були започатковані саме засланими віруючими-українцями.
Виправдувальні вироки надавали віруючим упевненості в законності їхньої віри. Незважаючи на утиски, кількість громад зростала. Зібрання у приватних будинках не могли вмістити всіх бажаючих. Наприклад, у Києві поліція неодноразово розганяла віруючих, що збиралися на вулиці біля будинку, де проходило зібрання.
Шаленство юрби щодо віруючих часто виникало після підбурювання та пропаганди релігійної нетерпимості з боку православних священиків.
Так, архієпископ Харківський Амвросій надрукував та розповсюджував брошуру “Проклятий штундист”, закликаючи до побиття сектантів.
У тій же Харківській губернії траплялися випадки, коли православних нацьковували на сектантів, обіцяючи віддати таким “ревнителям православ’я” землі сектантів.
щоб змусити віруючих зректися своєї віри, застосовували середньовічні тортури. Жахливою подією стало вбивство у 1904 р. Іллі Селянкіна у м. Вязовки Черкаського повіту Київської губернії.[9]
1897 р. в Казані відбувся Третій Всеросійський православний місіонерський з’їзд. Усі питання з’їзду присвячувалися боротьбі з сектантством. Місіонерський з’їзд окремо розглядав питання: штундисти навмисне називають себе баптистами, щоб обійти закон 1894 р. Православні місіонери намагалися під дію цього законодавчого акту підвести не лише штундистів, а й баптистів. Заходи по боротьбі з сектантством, обговорювані на з’їзді православних місіонерів, виявилися настільки безглуздими і жорстокими, що їх розкритикувала навіть офіційна православна преса.[10] Делегати з’їзду пропонували вивезти всіх сектантів до сибірської тундри, відбирати у них дітей та віддавати їх до притулків, конфіскувати майно, позбавляти громадянства, остаточно заборонити спільні богослужіння. Говорячи про необхідність заслання сектантів до Сибіру, з’їзд пропонував надати це право безпосередньо селянським громадам, які б діяли поза судовими органами. Якщо сектант не бажав приходити на співбесіду з православним місіонером, останній мусив звертатися по допомогу до державної влади, тобто до поліції з проханням про примусове приведення сектантів.
Подібні пропозиції місіонерів викликали обурення практично в усій російській пресі, як в ліберальній, так і в консервативній. Навіть сам К.Побєдоносцев обурювався такими ідеями і відмовився розглядати постанови з’їзду. Він заявив, що за свого життя не допустить повторного проведення місіонерського з’їзду.
Наступний, четвертий місіонерський з’їзд відбувся лише 1908 р., тобто після смерті К.Побєдоносцева. Рекомендація з’їзду щодо примусового приведення сектантів на співбесіду з православними місіонерами почала втілюватися на практиці. Для євангельських віруючих ці співбесіди часто закінчувалися відвертою провокацією з боку православних місіонерів: віруючим просто не давали можливості відстоювати свої переконання, при наявності заперечень складався протокол і віруючий притягався до кримінальної відповідальності.
У 1896 р. вийшов указ, згідно з яким місцева поліція, священики та місіонери повинні були застосовувати всі заходи для повернення євангельських віруючих до православної церкви. На підставі цього документу дітей євангельських віруючих примусово хрестили.
Насильство та беззаконня на місцевому рівні стосовно євангельських віруючих зайшло так далеко, що генерал-губернатор Південно-Західного Краю М.Драгомиров змушений був видати декілька розпоряджень, які захищали віруючих від беззаконня та насильства. Але вони не принесли особливих результатів. В.Ясевич-Бородаєвська зазначає, якщо раніше побої та знущання над віруючими здійснювались відкрито, то після цих розпоряджень, вони продовжувались, “але вже не в хаті при свідках… а в темних сінцях”.[11]
Якщо віруючі згадували про губернаторське розпорядження, нападники цинічно вимагали показати його: “Покажи циркуляр, тоді й бити не будемо”.В умовах жорстоких переслідувань євангельські християни-баптисти активно боролись за власні права, подавали різного роду скарги, заяви та прохання, а також активно захищалися під час судових процесів. Заявляючи на суді, що вони не штундисти, а баптисти, євангельські віруючі, як доказ показували паспорти, видані державними органами влади, де у графі “віросповідання” зазначалося “баптист” або “віросповідання євангелично-баптистського”. Тому у циркулярі міністерства внутрішніх справ 1900 р. зазначалося, що баптистами можуть бути виключно німці.
Практично була введена заборона про видачу особам російського походження паспортів із позначкою про приналежність до баптизму. В паспортах активних проповідників ставилась позначка “штундист”, що перешкоджало їм у працевлаштуванні та пошуку місця проживання.Залишалася проблемою й легалізація шлюбів віруючих. У 1899 р. вийшло циркулярне роз’яснення міністра внутрішніх справ, яким дозволялося записувати відомості про шлюб євангельських віруючих до метричних книг розкольників, але за умови, що євангельські віруючі від часу свого народження знаходяться у розколі та над ними не було звершено ніяких обрядів православної церкви. Таке положення позбавляло практично всіх євангельських віруючих надії на законне визнання їх родинного життя.
Як і раніше, православний характер навчання у початковій та середній школах значно перешкоджав євангельським християнам-баптистам в отриманні освіти. Батьки-віруючі намагалися забрати дітей із загальних шкіл після вивчення грамоти. Згідно з розпорядженням міністра народної освіти, дітей віруючих заборонялося приймати до світських шкіл. Фактично у такий спосіб євангельських віруючих змушували віддавати дітей до церковно-приходських шкіл. На практиці це призводило до того, що діти євангельських християн-баптистів залишалися без освіти.
Великі сподівання покладали євангельські віруючі на амністію у зв’язку з коронацією Миколи ІІ у 1894 р. (через два місяці після виходу Циркуляру). Але ці сподівання не здійснилися, бо дія амністії поширювалася лише на кримінальних злочинців.
Варто зауважити, що майже відразу після того, як російська державна влада почала переслідувати євангельських християн-баптистів, на сторінках ліберальної преси почали з’являтися статті на їхній захист, заклики припинити переслідування віруючих та проголосити свободу віросповіданя.
Голоси на захист євангельських віруючих посилилися після виходу закону 1894 р. Критикуючи чинне російське законодавство, що регулювало релігійну сферу життя суспільства, деякі представники інтелігенції, наприклад, відомий російський юрист К.Арсеньєв, вносили конкретні пропозиції з метою покращення законодавства.
На захист свободи совісті та віросповідань виступав і колишній товариш обер-прокурора Правлячого Сенату О.Бобрищєв-Пушкін. Неможливо не згадати у зв’язку з цим і видатного українського громадського діяча М.Драгоманова, який вбачав гарантію релігійної свободи у проголошенні в Росії свободи політичної. М.Драгоманов видрукував ряд співчутливих статей про штундизм у галицькому часописі “Хлібороб”.
Деякі представники української інтелігенції вбачали у євангельсько-баптистському братстві України частину загальнонаціонального руху. Готуючи до друку працю передчасно померлого Т.Зиньківського, присвячену історії євангельського руху в Україні, один із його друзів закінчив її закликом до національної інтелігенції: “Українська інтелігенція, яка вважає себе заступником народним, не може бути байдужою до такого видатного факту української історії, як штунда”. Він застерігав, що, якщо інтелігенція не приділить цьому явищу належної уваги, то залишиться “без ґрунту, без основ: народ зовсім би зневажав би її, як чужу, тому що вона не прийшла підсобити йому за тяжких часів, коли він боровся за свободу совісті”.[12]
Необхідно зазначити, що українська інтелігенція фактично не відгукнулася на цей заклик. Це, зокрема, можна пояснити її власним безправним становищем у Російській імперії.Неодноразово на захист свободи совісті виступали соціал-демократи, ставлячи її у загальний ряд своїх політичних вимог. При цьому вони різко критикували державну владу та Православну церкву за переслідування різновірців.
Звичайно, що й самі євангельські віруючі не залишались осторонь від цієї боротьби. Вище вже неодноразово зазначалось про різні прохання та клопотання, які євангельські християни-баптисти подавали до різних урядових інстанцій, у яких відстоювали своє право на вільну реалізацію своїх релігійних переконань. Ще у 1873 р. у проханні О.Капустяна та М.Ратушнаго на ім’я Херсонського губернатора євангельські віруючі порушували важливе питання: “Невже у нашій батьківщині не можна вірувати у Євангеліє та молитися Богу? Невже ми цим зробились шкідливими гражданському начальству, або зробились шкідливими людьми для нашого Всемилостивого Государя?”[13]
У 1895 р. на ім’я імператора було подано прохання від групи родин євангельських християн-баптистів Кавказу, центральних губерній Росії та Півдня України, у складанні та поданні якого брав активну участь член Київської громади баптистів, адвокат Іван Петрович Кушнеров, який захищав віруючих на судових процесах. У цьому проханні мова йшла про скасування закону 1894 р. та про визнання вчення баптистів нешкідливим. Ще у 1886 р. на з’їзді російсько-українських баптистів, який відбувався у Кубанській області, було прийнято рішення про залучення адвокатів для захисту несправедливо звинувачених віруючих. Через брак професійних адвокатів серед євангельських віруючих вважалось допустимим залучення захисників, не зважаючи на їх віросповідання.
Правова боротьба євангельських віруючих знаходила своє відображення й на сторінках їхньої преси. Велику роль в цьому відіграв часопис “Беседа”, який видавався за ініціативою І.С.Проханова. У цьому часописі подавалася інформація про становище російсько-українських євангельських віруючих і дії закордонних віруючих, спрямовані на захист своїх російсько-українських братів.
Євангельська праця продовжувалась навіть у ці суворі роки. Так, у 1896 р. через навернення механіка з Сум Ф.Ф.Супруна почалось євангельське пробудження у Сумах. У цьому місті невдовзі виникла громада з восьми віруючих.
У цей період саме міські церкви починають відігравати провідну роль у подальшому розвитку баптистського братства, тобто центр баптистської життєдіяльності з сільських церков переміщується до міст. А це призводить і до певних змін у соціальному складі баптистських громад, які раніш складалися лише з різних верств селянства. Ряди євангельських віруючих поповнюються представниками різних станів: ремісниками, заводськими робітниками, торговцями, навіть особами з вищих верств суспільства, хоча селяни продовжують переважати чисельно
4. Соціально-політичні погляди євангельських віруючих
Визначення соціально-політичних поглядів євангельських віруючих потребує попередніх зауважень. Спочатку необхідно відокремити переконання тогочасного російсько-українського віруючого як представника євангельсько-баптистського братства від його переконань як представника окремої соціальної групи у суспільстві.
Коли євангельський рух в Україні ще не сформувався, у свідомості віруючих переконання як представників своєї соціальної групи подекуди навіть формували переконання духовні. Особливо це виявлялося у трактуванні питань соціально-економічної та соціально-політичної сфери. З цього приводу О.Ушинський зазначав: “…Складається у нас ця секта з сільського пролетаріату, завжди сприйнятливого до комуністичного вчення”.[14]
Проблема поглиблювалася ще й відсутністю у цей початковий період загального для російсько-українських євангельських віруючих сповідання віри, що породжувало суб’єктивізм у судженнях і висловлюваннях віруючих. Цей суб’єктивізм зауважили православні автори.
Так, І.Недзельницький, відзначаючи відсутність системи у віровченні південноукраїнського штундизму, під яким він розумів й євангельських християн-баптистів, та різноманітність підходів у розумінні різними віруючими тих чи інших питань, писав: “…Скільки голів, стільки розумів, кожен штундист створює собі релігію, виводячи різні положення з особистого вільного, нічим не обмеженого, тлумачення Св. Писання”.[15]
Інша проблема пов’язана з необхідністю відокремити позицію з даних питань саме євангельських християн-баптистів від відповідної позиції безпосередньо штундистів (тобто младоштундистів або духовних штундистів, про що зазначалось раніше). Це тим більше має суттєве значення, оскільки зацікавлені у переслідуванні віруючих особи такого відокремлення не проводили.
Перше зіткнення євангельських християн-баптистів з російською державною владою з цих питань відбулось у другій половині 60-х років ХІХ ст. Одним з перших документів, в якому характеризувалась поява нової релігійної групи, була записка херсонського поміщика Значко-Яворського, яку він подав на ім’я Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора у 1867 р. У ній знаходилось обвинувачення євангельських віруючих у зловорожих для режиму соціально-економічних тенденціях, що нібито містились у їх вченні.
За думкою Значко-Яворського, це вчення було комуністичним. Причому саме комунізм та фаталізм, зазначав автор записки, були характерними рисами нового руху. “Комунізм, – писав він, – є та вудочка, на яку штундові ловлять неофітів. Ось тут ряд висновків, за якими штундові пояснюють комунізм. Ісус Христос, кажуть вони, постраждав за увесь рід людський, а отже і його любов до всіх рівна; якщо ж любов Ісуса Христа до всіх людей однакова, то й блага цього світу повинні бути поділені між усіма людьми…”[16]
Комунізм послідовників нового релігійного руху, яким вони нібито привертали багатьох до себе, полягав саме в бажанні рівного розподілу всіх благ, і в першу чергу землі. Поміщик, як автор записки, свої міркування обґрунтовував тим, що будучи незадоволеними розмірами земельних наділів, які селяни отримали внаслідок реформи 1861 р., віруючі селяни “мали ту задню думку, що якщо в загальний розподіл увійдуть землі держави та поміщиків, то їм припаде трішки більше”. Підводячи підсумок, Значко-Яворський писав: “Взагалі, на мій погляд, штундова секта має більш політико-економічне, ніж релігійне значення”.[17]
Отже, варто зазначити, що незадоволення результатами реформи 1861 р. ніяким чином не було пов’язане з тим, був селянин православним чи він перейшов у штундизм чи баптизм. Водночас і мрія про достатній для життя земельний наділ була віковою мрією російсько-українського хлібороба незалежно від його віросповідання. У зв’язку з цим становлять інтерес події у м. Любомирка, одному з майбутніх осередків євангельського пробудження в Україні, які відбулися після оголошення Маніфесту 1861 р.
Незадоволення умовами звільнення набуло тут гострого характеру, селяни підняли бунт, для приборкання якого стала потрібна військова сила. Через рік протест повторився, причому знову потрібна була сила.
Після придушення бунту “народ, видимо, стих та підкорився вимогам влади, та не стихла ворожнеча, не стихло хвилювання умів, розпалених хибними чутками про волю-волюшку”.[18] Отримавши записку поміщика Значко-Яворського, генерал-губернатор повідомляв Херсонського губернатора: “Мною одержано записку “Про товариство штундових на півдні Росії”, в якій про штунду говориться, що вона має більш політико-економічне, ніж релігійне значення, а саме: в ній переважають комуністичні елементи. Прошу розпорядитися про ретельне вивчення міри справедливості цих відомостей і, якщо знайдете це необхідним, вжити заходів”.[19] Через півроку справник Ананьївського повіту повідомляв губернатора про результати дізнання: “Відомості про штунду… справедливі, крім “комуністичних ідей”… секта штундерів, як і усякий розкол, крім свого релігійного характеру ніяких задніх думок не має…”[20]
На записці Значко-Яворського та наслідках по її перевірці треба було зупинитися докладно тому, що це був перший випадок звинувачення євангельсько-баптистського братства в соціально-економічній і політичній спрямованості. Багато з наступних звинувачень ґрунтувались на цій записці, забуваючи про результати перевірки її справедливості поліцейською владою.
Тенденція до звинувачення євангельських віруючих у нелояльності до влади і соціально-економічному характері вчення виявилася досить живучою.
У 1873 р. справник Одеського повіту доносив Херсонському губернатору, що, за відомостями, одержаним від місцевих землевласників, М.Ратушний проповідує між віруючими соціальні ідеї.[21]
Г.Ємельянов наводить висловлювання одного священика, яке той зробив у 1876 р. Відзначаючи, що у релігійних переконаннях євангельських віруючих відсутні політичні і соціальні тенденції, священик, проте, додає: “…Але не потрібно забувати, що це є початок негативного напряму в народних масах. А хто знає, чи не знайдуться люди, спроможні ловити рибу в каламутній воді, які на підготовленому ґрунті заперечення посіють насіння, яке з часом дасть свої плоди. Прагнення штундистів можуть піти далі у негативному напрямку...”[22]
У звіті Київського губернатора за 1881 рік вже говориться про те, що “штунда” вчить, що усі природні багатства, включаючи землю, є загальним добром, і заперечує податі, повинності і послух начальству.
У 1882 р. обер-прокурор Св. Синоду направив Олександру ІІІ повідомлення про стан духовних справ у тій самій губернії, в якому говорилося про зв’язок штундистів із соціалістами.
Звинувачення євангельських християн-баптистів зустрічаються протягом усієї їхньої історії. Ці обвинувачення ставали все більш грізними, як все більш ясною ставала неспроможність офіційної церкви зупинити поширення нового релігійного руху ненасильницькими засобами.
Нагнітання подібних звинувачень, за думкою їх авторів, повинно було спонукати державну владу до більш активних дій відносно віруючих.
У 1884 р. єпископ Херсонський та Одеський Никанор, який спочатку не ставився до репресій як ефективного засобу нейтралізації баптизму, віддаючи перевагу пастирському переконанню, писав Херсонському губернатору: “Штунда в самому принципі свого вчення підкопується під саме коріння не тільки церкви, але усього ладу, як суспільного, так і державного, – і далі закликав до використання репресивних заходів щодо віруючих, заявляючи, що у випадку зволікання з цими заходами неминуче поваленням самої влади. – Думається, що краще зараз від Бога поставлена влада повинна спасати сама себе. Звичайно, можна сказати, що навіть Франція, посягнувши на свою віру та церкву, продовжує ще жити. Але питання: життя то чи тільки агонія? Вівтарі поки ще залишаються, а престоли усяких династій вже повалені. Чи корисно і нашій владі йти туди ж?”[23]
У листопаді 1890 р. Єлизаветградський справник у донесенні Херсонському губернатору повідомляв про соціально-політичний характер штундизму, який базується на “намаганні штундистів-ватажків.. виводити з релігійних принципів.. хибні соціально-політичні висновки, які підривають в основі суспільний та державний лад”.
Як приклад він вказує на те, що з “їхнього віровчення випливає, що земля повинна бути роздана порівну, що вести війну та вбивати ворога суперечить вченню Євангелія, у зв’язку з чим потрібно старатися уникати вступу до військової служби, що влада у своїх інтересах забрала більшу частину землі та багатств у збиток простому люду…”[24]
А у звіті обер-прокурора Св. Синоду за 1894-1895 рр. можна знайти повідомлення, що у Павловках Харківської губернії 45 віруючих відмовились приймати присягу на вірнопідданство Государю Імператору, “твердячи одне: “присягати не можна”…”[25]Ще одне обвинувачення, яке постійно висловлювалося на адресу євангельських християн-баптистів у цей період, було звинувачення у відсутності патріотизму, у пронімецьких настроях та у сприянні німцям у завоюванні півдня Росії.
Це пов’язувалося нібито з відмовою віруючих сплачувати податки.[26]
З іншого боку, бажання бачити у новому русі переважання соціально-економічних положень над релігійними вело до симпатії до цього руху ліберальної інтелігенції.[27] Причому ця інтелігенція, виступаючи за припинення утисків віруючих, вбачала в останніх не ворогів, але кращих друзів суспільного порядку.[28]Викликає інтерес і відношення до євангельських християн-баптистів з боку радикальної частини російської інтелігенції.
Народники у 70-х роках ХІХ ст., залишивши позаду період ідеалізації старообрядництва, включили євангельських віруючих до сфери своєї активної пропаганди. Але матеріали, що є у нашому розпорядженні, свідчать про обережне та неприхильне ставлення віруючих до цієї пропаганди.[29]
Потім на євангельських віруючих звернули свою увагу соціал-демократи, які зіткнулися з ними у другій половині 90-х років на заводах південних міст. В.І.Ленін у своїй книзі “Що робити?” декілька разів зауважував, що сектантами не тільки не потрібно нехтувати, але “при широкій постановці справи соціал-демократичної пропаганди необхідно буде скористатися їхніми настроями та фактами їх переслідування”.[30]
Від кінця 90-х рр. ХІХ століття на євангельський рух почало впливати і толстовство, яке також було прив’язане до соціально-економічних ідей. Треба визнати, що уся ця пропаганда все ж таки мала деякий вплив на частину євангельсько-баптистського братства. Більш схильним до такого впливу виявився саме младоштундизм. Появу у ньому соціально-економічних тенденцій було відзначено у 1900 р. у Катеринославській губернії.[31]
Але навіть доповіді місцевої адміністративної влади спростовують як обвинувачення євангельських віруючих у політичній неблагонадійності, так і бажання бачити в їхньому вченні соціально-економічну спрямованість. У донесенні Одеського справника від 14 травня 1883 р. читаємо: “…Не виявлено, щоб поміж штундистів з’являлися ідеї соціалізму …Вони… виконують усі розпорядження як всіх урядових осіб та установ, так і місцевої поліцейської та сільської влади; виконують сумлінно та акуратно усі суспільні повинності., і навіть між ними є багато вибраних громадами з штундистів сільських старост, соцьких та десяцьких”.[32] Про це ж говориться і в донесенні Єлизаветградського справника за той самий рік.[33]
Коментуючи відміну закону 1894 р., що був виданий на хвилі звинувачення штундистів у антидержавних настроях, С.Маргаритов зазначав, що “до більшості штундистів такий висновок не може бути застосований”.[34]Це підтверджується відповідними розділами Віровчень, наприклад, Гамбургського Сповідання віри, яке вже цитувалось раніше. Така ж лояльна до уряду і влади позиція знаходиться і в інших віровченнях євангельських християн-баптистів, наприклад, у віровченні М.Ратушного, яке було знайдено у нього у 1873 р., І.Рябошапки, складеного ним на початку 80-х років, та у віровченні “християн євангельського сповідання, які приймають водне хрещення по вірі, так званих баптистів”, яке у 1903 р. було подане суду І.Кушнеровим.
Досить показово, що критикуючи практично усі розділи віровчень євангельських християн-баптистів, православні автори зазвичай поза критикою залишали саме розділ, присвячений ставленню баптистів до державної влади.Характерним для всіх віровчень євангельських християн-баптистів є, з одного боку, декларування своєї покори державній владі, як боговстановленому інституту, а з іншого – чітке визначення межі цієї покори – настільки, наскільки вимоги державної влади не суперечать Божим повелінням.
Будь-які висловлювання євангельських християн-баптистів, що стосуються їхнього ставлення до державної влади і громадських обов’язків, співжиття в суспільстві, спростовують політичні вигадки і плітки про них з будь-якого боку. Так, у 1886 р. у своєму проханні на ім’я Херсонського губернатора російсько-українські баптисти с. Інгул писали: “…Ми кожен святковий день збираємося у молитовному будинку молити Всевишнього за благодіяння нашого отця та покровителя великого монарха Олександра ІІІ. …Ми не належимо ні до яких зломислячих корпорацій…”[35]
Реально оцінюючи всю небезпеку, яка походила від соціал-демократичної пропаганди у середовищі євангельсько-баптистського братства, його представники на своєму з’їзді 1903 р., що проходив у м. Царицині, прийняли рішення про неприпустимість розповсюдження антидержавних матеріалів серед братства. За цим рішенням, винних у цьому належало негайно виключати з громад. Звісна річ, що дана резолюція викликала гостру негативну реакцію з боку керівництва більшовиків, яке звинуватило віруючих у заграванні з царизмом.
Представники євангельсько-баптистського братства бачили своє покликання саме в проповіді народу Благої Вісті Ісуса Христа, а не в участі у політичній боротьбі, що однак, не перешкоджало кожному окремому віруючому мати будь-які свої особисті політичні погляди, які формувались внаслідок багатьох чинників. Показовим є той факт, що хоча селянські заворушення у Харківській та Полтавській губерніях у 1901-1902 рр. вилились у масове селянське повстання, дані, що ми маємо, дають можливість заперечувати безпосередню участь у ньому селян-баптистів.
Хоча звинувачення баптистів у політичній неблагонадійності були необґрунтованими, штундисти своїм ставленням до окремих суспільних питань привід для таких звинувачень давали. Можливо, саме це мало певне значення для характеристики “ознак штундизму” у Циркулярі 1894 р. В.Д.Бонч-Бруєвич у своїх творах наводить цитату з одного листа, написаного штундистом, в якому автор каже про те, що Христос проповідував революцію, або, принаймні, пророчив її. З цього автор робив висновок, що перед приходом Царства Божого повинна звершитися революція, та заявляв, що віруючі з нетерпінням чекають її.[36] Але не можна не визнати, що, говорячи про “революційність” російсько-українського сектантства, в тому числі й штундизму, зацікавлені особи, як видно, видавали бажане за наявне. Це відзначала й незалежна преса того часу.[37] Також слід зазначити, що В.І.Ленін, говорячи про революційні елементи у селянстві та зараховуючи до них й сектантів, також не перебільшував їхньої революційності.[38]
Про перебільшення з боку зацікавлених осіб революційного елементу в переконаннях штундистів можна судити на підставі так званого “Чаплинського віровчення”, яке виражає погляди одного з відомих лідерів штундизму Я.Коваля: “Про почитання влади. Ми шануємо царя, як помазаника Божого та встановлену від нього владу, як написано: немає влади не від Бога; влада ж, що є, від Бога встановлена. Так віддавай усякому належне: кому податок – податок; кому мито – мито; кому страх – страх; кому честь – честь (Рим. 13: 1,7).[39]
Те, що вже було сказано про використання О.Ушинським віровчення баптистів, тим більш справедливо по відношенню О.Ушинського до віровчення штундистів, оскільки воно, очевидно, було оформлене у письмовому вигляді самим О.Ушинським. Останній, говорячи про належність даного віровчення Я.Ковалю, відзначає, що чаплинська громада не мала письмового викладу свого віровчення та задовольнялась лише усними тлумаченнями своїх наставників.
На початку євангельського пробудження у Росії у другій половині ХІХ ст. віруючі мало думали про назву своїх громад і тому мали самі різні назви: охрещені християни-баптисти, християни-баптисти російської національності, російські баптисти, дорослохрещені християни, віруючі євангельської віри або навіть просто віруючі.
Першою громадою, члени якої прийняли назву “євангельські християни”, була Севастопольська громада, яка була створена у 1898 р. За змістом віровчення це була звичайна баптистська громада, мова йшла лише про назву. Ця громада поклала початок ще двом громадам у Криму: Сімферопольській (1898 р.) та Ялтинській (1900 р.), які також сприйняли цю назву – євангельські християни.
Внаслідок переслідування діяльність Союзу російських баптистів у 1890 – 1898 рр. була майже повністю паралізована. Нові громади існували роз’єднано, майже не маючи зв’язку між собою.
Пізніше, з пожвавленням діяльності Союзу баптистів, частина віруючих приєдналася до баптистів, а частина увійшла до складу Союзу євангельських християн, який був створений у 1909 р.У 1899 р. був засланий один з новонавернених Севастопольської громади, матрос О.М.Бондаренко. Повернувшись у 1903 р. з заслання, він оселився у Катеринославі, де невдовзі заснував громаду, яка також прийняла назву “громада євангельських християн”.
У 1906 р. у с. Томаковці Катеринославської губернії виникла крупна сільська громада, яка постійно поповнювалася новими членами. Так, у 1910 р. хрещення у цій громаді відбувалося тричі. Усього за цей рік хрещення прийняло 170 осіб.
5. Державні акти про віротерпимість (1903-1906 рр.).
Утворення Союзу євангельських християн
Як уже зазначалося, поява Постанови 1894 р. активізувала і боротьбу за свободу віри та совісті як з боку безпосередньо євангельських віруючих, так і з боку прогресивної громадськості. Ця боротьба мала свої позитивні наслідки. 26 лютого 1903 р. виходить Маніфест, у якому йдеться про необхідність укріпити безумовне виконання державною владою принципів віротерпимості, які були закладені в основних законах Російської імперії.
Положення Маніфесту розвиває Іменний указ Сенату від 12 грудня 1904 р. В Указі наголошується на необхідності перегляду законодавства щодо різновірців, а також забороняється “будь-який прямо в законі не встановлений утиск”.[40] 17 квітня 1905 р. вийшов Іменний указ “Про зміцнення принципів віротерпимості”.
У тому ж році І.С.Проханов подає до МВС Коротку записку щодо виникнення, розвитку та сучасного положення євангельського руху в Росії та про потреби євангельських християн, а також пропозиції щодо зміни відповідних законів.
17 жовтня того ж року виходить Маніфест “Про дарування населенню непорушних основ громадянської свободи на засадах дійсної недоторканності особи, свободи совісті, слова, зібрань та союзів”.
Наступного року, також 17 жовтня, виходить Іменний Височайший Указ, який встановлює порядок створення та діяльності громад різновірців, права та обов’язки їх послідовників. Для легалізації громади потрібно було 50 засновників, з віковим цензом понад 25 років. Пресвітер повинен був затверджуватися у цій посаді губернською владою. На пресвітерів покладалось ведення метричних книг. Деякі громади, переважно столичні, скористались цими положеннями та легалізували свою діяльність.
Так, наприклад, реєстрацію отримала Київська громада. Але водночас з тим питання реєстрації викликало різне ставлення до неї з боку окремих віруючих.
Деякі авторитетні брати вважали реєстрацію тенетами для громад. Тим більше, що на місцях порушення свободи совісті продовжувалося, бували й випадки відмови громадам у реєстрації. Це викликало у декого з віруючих сумніви щодо можливості позитивних змін в їх становищі в Росії, спричиняло еміграцію євангельських віруючих.
І все ж таки то був час небувалого розмаху євангелізаційної роботи. Лише Ф.П.Баліхіним по різних містах було проведено більше сорока публічних зібрань баптистів у театральних та інших громадських приміщеннях, причому деякі надавалися йому навіть безкоштовно.
За цих років поширюється видавнича діяльність євангельських віруючих. З 1907 р. починає виходити часопис «Баптист», орган Союзу російських баптистів. У різні роки його редагували Д.І.Мазаєв, В.Г.Павлов, В.В.Іванов. У 1913-1914 рр. М.Д.Тимошенко друкує часопис «Слово истины».У цей період розпочинається нова хвиля пробудження на Волині. У 1903 р. сюди з Риги приїжджає В.О.Осипов, який проводить зібрання та того ж р. хрестить 9 віруючих. Через деякий час на Волині було вже 33 українських баптисти.
У 1906 р. за допомогою І.П.Кушнерова створюється баптистська громада, яка налічує вже 100 членів. Пресвітером обирається Микита Єрофійович Бондар, який навернувся завдяки проповіді І.Лясоцького у 1881 р. Громада отримала назву Пекарсько-Дашинської. У 1909 р. ця громада направляє до Житомира свого місіонера, який розпочинає там серед російсько-українського населення євангелізаційну роботу. У 1910 та 1911 роках брат Бондар звершує там хрещення, а наприкінці 1912 р. в Житомирі створюється церква – філія Пекарсько-Дашинської громади.
У 1905 р. делегація російських баптистів у складі Д.І.Мазаєва, В.В.Іванова та В.Г.Павлова взяла участь у Першому всесвітньому конгресі баптистів, що проходив у Лондоні. На цьому конгресі було створено Всесвітній союз баптистів, до складу якого увійшов і Союз російських баптистів.
Як уже зазначалося, у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в України виникають громади під назвою євангельських християн. На 1903 р. такі громади існували у Севастополі, Сімферополі, Ялті, Катеринославі, Конотопі та Києві. У 1906 р. громада євангельських християн створюється в Мелітополі, пізніше – в Одесі, Олександрівську, Харкові, Маріуполі та Миколаєві тощо.
Слід зазначити, що на початку українські та російські євангельські християни мали спільну назву. Однак українські євангельські християни були звичайними баптистами, тільки мали назву «євангельські», в той час як російські мали свої специфічні особливості.
Об’єднанню євангельських християн сприяли районні з’їзди представників їхніх церков. У 1908 р. такий районний з’їзд відбувався в Одесі. У його роботі взяли участь 14 представників від 9 громад: Одеської, Голтянської, Маріупольської, Харківської, Київської, Катеринославської, Сімферопольської, Севастопольської та Ялтинської. На порядку денному цього з’їзду, в першу чергу, стояли питання віровчення.
Наступного року аналогічний з’їзд відбувався у Катеринославі. На ньому були присутні 15 представників від десяти громад, в тому числі від Петербурзької та Московської. На цьому з’їзді було остаточно вирішено питання про скликання того ж року всеросійського з’їзду.
Перший всеросійський з’їзд євангельських християн відбувся у Петербурзі 14 – 19 вересня 1909 р. У його роботі взяли участь 24 делегати від 18 церков, а також понад 30 гостей. Головою з’їзду було обрано І.С.Проханова. На з’їзді розглядалися кілька питань щодо подальшої спільної діяльності громад євангельських християн. Делегати з’їзду направили листи з питань єдності баптистам та менонітам.
Другий всеросійський з’їзд євангельських християн відбувся також у Петербурзі з 28 грудня 1910 р. по 4 січня 1911 р. У його роботі взяли участь 47 делегатів від 15 громад.
Головою знову було обрано І.С.Проханова. Було зачитано вітальний лист від союзу баптистів, прийнято Статут Союзу громад євангельських християн, який був складений Прохановим, та Віровчення євангельських християн, яке було раніше розглянуто у громадах,
обрано Раду Союзу під головуванням І.С.Проханова. Таким чином було створено Союз євангельських християн та оформлено розкол у російсько-українському баптистському братстві, розкол, який існував майже три з половиною десятиліття.
Між Союзом євангельських християн і Союзом баптистів існували специфічні відносини і були певні догматичні розбіжності. Якщо брати поверхово, то особливих розбіжностей між ними нібито й не було, різниця виявилася лише в деяких організаційних справах.
Так, якщо баптисти мали висвячених пресвітерів, то у євангельських християн громади очолювались невисвяченими керівниками. Інша різниця стосувалася процедури хрещення: якщо у баптистів після хрещення молитву над новохрещеними звершував пресвітер і з покладанням рук, то у євангельських християн молитву звершувала уся громада, піднявши руки догори. Ці видимі розбіжності мали своїм підґрунтям розбіжності у догматиці, хоча й не дуже розрізнялися пересічними віруючими.
Якщо баптисти при своєму організаційному та віровчительному оформленні були під впливом німецького віровчення, то на погляди євангельських християн суттєво вплинуло те, що їх петербурзьке ядро спадкувало погляди англійця, лорда Редстока, дарбіста за віровченням, а також те, що Проханов вивчав богослов’я в коледжі англійського міста Бристоля.
Практично, різницею між баптистами та євангельськими християнами у догматичному плані була різниця між частковими (партикулярними) та загальними (генеральними) баптистами, яка зводиться до різниці між кальвінізмом та армініанством.
Це відзначали й тогочасні спостерігачі. Так, православний місіонер Д.І.Богомолов (Боголюбов) у 1912 р. писав: “Наші баптисти – це баптисти партикулярні… Нинішні пашковці майже усі старанням І.С.Проханова зсунені у розряд загальних, або генеральних… баптистів”.[41] Це пояснює і те, чому І.С.Проханов протягом чотирнадцяти років був віце-президентом Всесвітнього союзу баптистів, бо на світовому рівні євангельські християни сприймалися не як щось інше від баптистів, а як звичайні загальні баптисти.
Євангельські християни займалися широкою видавничою діяльністю. Із 1905 р. виходить часопис «Христианин», з 1908 р. – часопис «Сеятель» з 1909 р. – газета «Утренняя звезда». Редактором та видавцем усіх трьох видань був І.С.Проханов.
У 1908 р. в Києві відбувся черговий всеросійський з’їзд баптистів, на якому обговорювалося питання про направлення молодих баптистів до Богословської семінарії російських німців-баптистів у польському місті Лодзь.
Для їх утримання було оголошено збір коштів у громадах. Також було порушено питання про збір коштів для будівництва баптистської семінарії у Росії.
На наступному з’їзді, що відбувся у 1909 р. в Ростові-на-Дону, було обрано делегацію для висловлення подяки уряду за дарування закону про віротерпимість, а також для підготовки доповіді міністру внутрішніх справ про становище віруючих.
На цьому ж з’їзді було вирішено клопотати про створення Російського баптистського шкільного товариства з правом мати початкові та середні навчальні заклади.
У 1910 р. Міністерство внутрішніх справ обнародувало правила, які суттєво звужували функціонування актів 1905-1906 р. У 1912 та у 1913 рр. виходять два циркуляри, присвячені необхідності суворо спостерігати за точним виконанням баптистами правил
1910 р. Знову посилюються утиски євангельських віруючих, забороняються збори громад, закриваються молитовні будинки, знову лунають добре знайомі звинувачення у зведенні православних. Посилюються звинувачення у пронімецьких настроях та в нелояльності до російської держави.
У 1911 р. на Всеросійському з’їзді баптистів, що відбувся у Москві, було вирішено об’єднати церкви по районах та призначити для їх обслуговування старших пресвітерів. На цьому з’їзді порушувалось питання про відносини з Союзом євангельських християн. Пропозицію євангельських християн щодо створення об’єднаного комітету було відхилено, але у резолюції з’їзду вказувалося на необхідність підтримувати добрі стосунки та братерське спілкування з громадами євангельських християн та їх членами.
У серпні 1914 р. почалась Перша світова війна. Віруючі, як баптисти, так і євангельські християни, брали активну участь у ній. Багато баптистів були хто на фронті зі зброєю в руках, а хто у медичних та тилових частинах. Інші збирали пожертвування для поранених воїнів, організовували лазарети. Але все це не заважало деяким представникам православної церкви та державної влади звинувачувати віруючих у антидержавних настроях.
Результатом цього було масове закриття громад у прифронтовій смузі, якою практично була уся Україна. Це закриття супроводжувалось конфіскацією молитовних будинків та засланням керівників громад.
Навіть участь віруючих у створенні лазаретів для поранених пояснювалась недоброзичливцями бажанням баптистів вести антиправославну агітацію серед поранених, а тому звучала вимога не допускати баптистів або євангельських християн до лазаретів, навіть якщо останні було відкрито саме віруючими.
Зі сказаного зрозуміло, чому євангельські віруючі з ентузіастом зустріли Лютневу революцію 1917 р., тим більш, що одним з перших декретів Тимчасового уряду була амністія усім позбавленим волі за політичними та релігійними мотивами. Політика Тимчасового уряду на демократизацію сприяла активізації баптистської діяльності.
Крім поновлення раніш закритих громад, ця діяльність вилилась у широку проповідь Євангелія, про що раніше віруючи могли лише мріяти. Відкрито відбувалися багатолюдні призивні збори. Розпочали свою роботу наметові місії. У Києві, наприклад, діяла наметова місія Кириченка.
Виникають християнські гуртки різних груп населення (солдат та студентів), які проводять проповідь Євангелія саме серед цих людей.
Тимчасовий уряд, вирішуючи релігійні питання у державі, намагався врахувати й побажання євангельських віруючих. У квітні 1917 р. Павло Васильович Павлов та Михайло Данилович Тимошенко виклали “Політичні вимоги баптистів”, які включали пункти про відділення церкви від держави, про свободу зібрань, союзів, слова та друку; про державну реєстрацію шлюбів; рівноправність громадян, незалежно від їхнього ставлення до релігії; щодо свободи богослужінь та проповіді для всіх релігій; про право юридичної особи для релігійних громад та союзів церков.
У серпні того ж року І.С.Проханова було запрошено на Державну нараду в Москві (зібрання провідних політичних діячів та представників основних політичних партій). У своєму слові на цій нараді він висловив думку, що оздоровлення нації можливе лише за умови відокремлення церкви від держави та рівноправності перед законом усіх релігій. Тимчасовий уряд, маючи намір врахувати ці побажання, направив баптистам та євангельським християнам на розгляд проект закону, який мав регулювати релігійну сферу життя суспільства. Але прийняти цей документ після його обговорення Тимчасовий уряд не встиг з причини більшовицького жовтневого перевороту.