Розділ 3 Зародження баптизму в Україні – Церква "Відродження" ЄХБ

Розділ ІІІ
ЗАРОДЖЕННЯ ЄВАНГЕЛЬСЬКО–БАПТИСТСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ

1. Закономірність появи євангельсько-баптистського руху в Україні

1. духовні процеси серед населення

2. опозиційний чернець – скопець

3. вплив болгарських богомолів

4. навчання молоді на заході, вони привозили ідею реформації

5. на заході вплив гусизму – послідовників Яна Гуся

6. кальвінізм

7. антитринітарії охопили Польщу і доходили до України

8. Братства при православ’ї, займались просвітницькою роботою

9. Переклад Біблії

10. Сковорода, – духобори

11. Молокани

Серед противників вітчизняного євангельсько-баптистського руху та навіть серед пересічних громадян побутує думка, що його поява є наслідком німецької пропаганди,

а тому сам рух сприймається як щось привнесене ззовні, чужорідне щодо вітчизняної духовності, яка переважно ототожнюється з православ’ям. Ця думка не відповідає дійсності. Вплив німецьких баптистів на формування відповідного вітчизняного руху дійсно був. Але необхідно враховувати і духовні процеси, що відбувались на території України після прийняття християнства. Вони дають більш об’єктивну картину розвитку вітчизняної релігійної думки, спростовуючи погляд щодо статичності православ’я. Беручи до уваги цей розвиток, що переважно відбувався саме у православному середовищі, можна говорити про виникнення українського євангельсько-баптистського руху як про своєрідний етап цього розвитку.

Уже через 16 років після прийняття християнства на Русі у 1004 р. зустрічаємося з першими зафіксованими у літописі поглядами, опозиційними офіційному православ’ю. Їх висловлював чернець Адріан-скопець, який заперечував церкву та її обрядовість. Після засудження цих поглядів ченця кинули до в’язниці. За певний час він покаявся і повернувся до православної церкви.

У 1125 р. аналогічні думки виникли й у якогось Дмитра, що заперечував церковні устави. За це його було заслано. Очевидно, Дмитро також належав до релігійного стану. Характерним для цих двох випадків було те, що це були поодинокі виступи.

Деякі дослідники вважають Адріана та Дмитра послідовниками болгарських богомилів (Х-ХІІ ст.), які заперечували шанування святих, ікон, хреста, мощей, не визнавали церковну ієрархію, сповідували дуалістичний погляд на світ – різке розмежування та протиставлення тілесного та духовного. Це спонукало їх до проповіді ницості тілесного та необхідності його підкорення духовному. Зрештою, це призводило до скопчества, як крайньої реалізації своїх поглядів.

Вплив богомилів на духовні погляди в Україні відчувався навіть у XIV ст. в першу чергу через українських ченців, які звершували прочанство до православних святинь у Греції, біля яких знаходились дві богомильські громади: одна у Константинополі, а друга на горі Афон, відомому центрі православного чернецтва.

У XV-XVI ст. в Україні помічаємо вплив західноєвропейських передреформаційних та реформаційних ідей, носіями яких були представники української світської та релігійної еліти, що навчалися у західноєвропейських університетах. Останні, як відомо, й були центром формування різних ідей. Цікаво, що українська молодь не вважала проблемою зміну своєї віроналежності і на час навчання приймала католицизм або протестантизм, а після повернення додому знову ставала православною. Звісна річ, це розширювало її релігійні погляди та виховувало віротерпимість, толерантність. У XV ст. Західна Україна зазнала впливу гусизму, бо на боці чехів у боротьбі з німецькою експансією під час гуситських війн воювало біля п’яти тисяч галицьких дворян під проводом литовського князя Вітовта.

Тоді ж в Україні, так само як і в Росії, зустрічаються “пожидовлені” єресі, прихильники яких надавали переважне значення Старому Завітові. В XVI ст. більшість українських дворян (переважно з західних областей) зазнала впливу кальвінізму. Водночас серед нижчих та середніх прошарків українського населення поширювався антитринітаризм, який охопив у цьому ж сторіччі практично всю Польщу.

Наприкікці кінці XVI ст. в українському православ’ї фіксується явище, яке не мало аналогів в жодній іншій православній церкві, і в якому беззаперечно можна побачити вплив західноєвропейської Реформації. Йдеться про братства, які створювались при православних церквах як світські об’єднання православних віруючих. 1585 р. у Львові виникло перше – Успенське братство. З часом воно стало центром братського руху на галицьких землях. Перш за все братства були осередками збереження православної традиції в Україні, однак їх функції виходили за межі чисто релігійних. Вони взагалі обстоювали інтереси українського православного населення (особливо перед лицем наслідків Берестейської унії 1596 р.). Братства мали всестановий характер: при них діяли друкарні, школи, лікарні. Братства надавали матеріальну підтримку своїм членам. У листі Київського братства московському думному дяку Грамотіну так визначається мета братств: “Що таке в нашій землі братство православних? Братством називається, коли християни православні, живучи серед іновірних, серед Ляхів, уніатів та проклятих єретиків, бажають відділитись від них та не мати нічого з ними спільного, самі з собою любовно сходяться, імена свої воєдино списують та братами називаються – так твердіше та скоріше противовірних відразити зможуть”.

Велику увагу братства приділяли просвітницькій діяльності, що також мала всестанову спрямованість. Львівське Успенське братство протягом 1585-1722 рр. надрукувало 32.237 букварів і 500 граматик тощо. Братства перекладали національною мовою Біблію та праці ранніх отців церкви.

Хоча братства створювались в рамках православної церкви, маючи на меті збереження та відстоювання саме православної традиції, все ж не можна не помітити в їх діяльності впливу європейської Реформації та близькість їх духу до Реформації. Це проявлялось у всестановому характері, широкій просвітницькій діяльності, критиці кліру, в участі в проповідницькій діяльності світських людей, у відстоюванні права вибору та звільнення священиків, контролю за поведінкою духовенства та рівнем дисципліни у церкві. Досить поширеною серед братств була думка, що “не попи нас спасуть, або владики, або митрополити, але віри таїнство нашої православної з охороною заповідей Божих – це нас спасти має!”

Це призвело до появи конфліктів братств із місцевою ієрархією. Деякий час братства могли протистояти тиску з боку ієрархії, бо мали статус ставропігій, тобто підпорядковувалися безпосередньо одному з вселенських патріархів і тому були автономними, незалежними від місцевої церковної ієрархії. Наприклад, статут Львівського Успенського братства 1586 р. затвердив Антиохійський патріарх Іоаким.

У XVII ст. активно діяли Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське Богоявленське братства. Колективним членом Київського братства стало все Військо Запорізьке на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, що, безумовно, посилило авторитет і вплив братства. Козацтво постійно відстоювало права Київського братства та його школи у своїх петиціях до польського сейму. Але у другій половині XVII ст. місцева ієрархія почала контролювати діяльність братств і вони втратили свою самостійність.

Самобутнім та яскравим явищем у розвитку вітчизняної духовної думки є життя та діяльність Григорія Савовича Сковороди (1722-1794 рр.). Закінчивши навчання в Києво-Могилянській академії та за кордоном, він певний час викладав у Переяславській семінарії, а згодом працював домашнім вчителем. Відмовившись від прийняття духовного сану, останні двадцять п’ять років свого життя подорожував Україною, проповідуючи Слово Боже. Відмова від сану, швидше за все, була викликана розумінням відмінності власних поглядів від офіційного вчення православної церкви. Він вчив, що людина повинна бути храмом Божим, а священиком для неї є особиста душа.

Сковорода заперечував авторитет писаного Слова Божого, вважаючи, що дійсне Слово Боже під час запису спотворив сатана. Аби відчути дійсне Слово Боже, його необхідно розуміти духовно. Не дивно, що Сковороду шанували духобори, які теж не визнавали авторитет писаного слова. Вони знаходили у поезії Сковороди відгомін своїх поглядів.

Необхідно зазначити, що в Україні кінця XVIII-початку ХІХ століть часто зустрічались мандрівні проповідники, але їхні погляди часто було важко ясно сформулювати, тим більше назвати їх євангельськими.[1]

У середині XVIII ст. в Україні, зокрема, в Харківській та Катеринославській губерніях з’являються духобори. Цікаво, що незалежно від України носії духоборства водночас з’являються також у Тамбовській губернії Росії. Поява духоборів в Україні пов’язана з діяльністю Силуана Колесникова. Назву новому руху дав 1785 р. катеринославський архієпископ Амвросій, аби підкреслити, що це рух “супроти Духу Святого”. Самі ж духобори називали себе “борцями, які виступають з силою Святого Духу”.

Можливо на появу духоборського руху вплинула діяльність квакерів, які проповідували в Україні в середині XVII ст., а потім за наказом Єлизавети були вислані за межі Російської імперії.

Духобори вважали, що спасіння приходить від духа, а не від друкованої книги, тому не визнавали авторитет писаного Слова Божого. Вони вчили, що Дух Святий живе в віруючих, проповідували поважне ставлення до людей, що є дійсними або потенційними носіями Духу Божого. Вони сповідували духовне тлумачення видимих обрядів, таких, зокрема, як духовне хрещення та духовне причастя. Основи віровчення духоборів на їх прохання описав Г. Сковорода в “Животній книзі” (“Книзі життя”). Але довіряючи друкованому слову, духобори все ж передавали свої духовні знання усно.

Духобори мали багато послідовників, які заявили про свій відхід від Православної церкви, за що остання розпочала репресії проти духоборів. Однак 1801 р. Олександр І дарував амністію духоборам та дозволив їм компактно заселити деякі райони Російської імперії, в тому числі береги річки Молочної Мелітопольського повіту Таврійської губернії.

Наприкінці XVII ст. незалежно від духоборів, або як похідна від них, виникає інша релігійна течія – молокани. Назва має три пояснення: по-перше, від проживання молокан на річці Молочній у Таврійській губернії; по-друге, молокани у великий піст пили молоко; по-третє, молокани пояснюють свою назву посиланням на Святе Письмо, а саме: Петра 2:2: “..немов новонароджені немовлята, жадайте щирого духовного молока”.

На відміну від духоборів молокани визнавали вищий авторитет Біблії, однак євангельські установи тлумачили як духовні, заперечуючи водне хрещення та ламання хліба. Молокани мали церковно-протестантську організацію, обраних пресвітерів та досить ретельно опрацьоване віровчення.[2] у с. Нововасилівка Бердянського повіту Таврійської губернії за рішенням Війська Донського 1823 р. був висланий козак Андрій Саламатін. Він, на відміну від молокан, визнавав таїнства православної церкви, зокрема, хрещення немовлят. А.Саламатін вступив у дискусію з молоканами, в результаті чого виникли так звані молокани донського толку (або саламатінці), які практично повернулися до православ’я. З числа саламатинців у кінці 60-х років ХІХ ст. виділяються євангельські християни-захаровці

2. Передумови євангельського пробудження в Україні у другій половині ХІХ ст.

Євангельське пробудження в Україні у другій половині ХІХ ст., як і всяке інше явище, мало свої передумови. Першою можна вважати специфічний етно-соціальний склад населення України середини ХІХ ст., який виник через особливості заселення регіону.

За періоду 1702-1737 рр. Україна була місцем заслання інакомислячих та бунтарів. Це пояснюється тим, що Україна тоді була окраїною імперії з незаселеними та необробленими землями, які постійно атакувалися з боку Туреччини та Кримського ханства. Однак деякі бунтарі, в тому числі й релігійного кшталту, переселялись сюди самостійно, розуміючи, що контроль з боку влади тут є слабшим, ніж в інших районах імперії. Це допомагало їм уникати переслідувань, від яких вони потерпали на своїй батьківщині. саме в цьому деякі дослідники вбачають причини появи духоборів в Україні у середині ХІХ ст. Велика кількість інакомислячих та бунтарів, осілих на козацьких землях, сприяла тому, що вільнолюбство та вільнодумство, в тому числі й релігійне, стало характерною рисою місцевого населення.

Друга передумова, яка заклала підґрунтя для розвитку євангельського пробудження на південноукраїнських землях у XVIII-XIX ст., полягала в тому, що досить велику частину населення складали німецькі колоністи. Можна визначити два етапи переселення німецьких колоністів на південь України. До того ж, перша хвиля була зумовлена економічними чинниками, а друга – чисто релігійними.

Перші німецькі колоністи прибули в Україну 1785 р. на запрошення Катерини ІІ. Вона запропонувала іноземним колоністам, здебільшого німцям, освоїти південні землі, що відійшли до Росії внаслідок війн з Туреччиною.

Колоністам надавались значні пільги в оподаткуванні та розмірі земельного наділу, який в десятки раз переважав розмір наділу українського селянина. Крім того,

меноніти звільнялися від військової служби. Це було для них досить суттєвою пільгою, бо на своїй батьківщині вони часто зазнавали переслідувань із боку влади за відмову від військової служби. Серед німців-колоністів, які заселили південні землі України, були католики, лютерани, реформати та меноніти. Такий склад переселенців пояснюється тим, що

поштовхом для переселення були в першу чергу економічні, а не релігійні причини.

Друга хвиля переселенців з Німеччини на південь України припадає на середину ХІХ ст. Вона була пов’язана з пророцтвами Юнга-Штіллінга, котрий визначив датою другого приходу Ісуса Христа 1836 р., а місцем, де християни всього світу знайдуть порятунок від майбутніх апокаліпсичних явищ, назвав південь Росії (Україна та Кавказ). Згідно їхнього тлумачення Об’явлення 12:1-6, Земля їх переселення мала бути тим місцем, де й відбудеться другий прихід Христа. Тому ця хвиля колоністів керувалася чисто релігійними мотивами. Основну частину переселенців складали німецькі пієтисти-сепаратисти, послідовники Юнга-Штіллінга. Після 1836 р. вони залишилися в Україні.

У середині ХІХ ст. в німецьких колоніях спостерігається духовне пробудження, яке набуло форми штундизму. Назва явища походить від німецького слова “штунде” – година.

Засновником штундизму можна вважати головного діяча пієтизму Я.Шпенера (1635-1705 рр.). Суть штундизму полягала в тому, що віруючі, крім офіційного богослужіння в церкві, проводили євангельські зібрання у власних будинках. Домашні зібрання тривали приблизно годину – звідки й виникла назва. Штунда у німецьких колоніях півдня України мала два різновиди: штунда пієтистська та штунда серед менонітів.

Штунда пієтистська була поширеною серед реформатів та лютеран. Послідовники цього руху практикували додаткові зібрання, не залишаючи свої офіційні церкви. Поширення штунди пов’язане з ім’ям реформатського пастора Йоганна Бонекемпера (1796-1857 рр.), який працював на євангельській ниві у німецьких колоніях півдня України з 1824 р.

Він був представником Базельського товариства євангелічних місій, яке 1818 р. на запрошення російського уряду направило своїх працівників для духовного наставництва німців-колоністів на південь України.

Як пастор він обслуговував реформатські колонії Рорбах та Вормс, а також п’ять лютеранських селищ Херсонської губернії. В колоніях

Й.Бонекемпер усіляко підтримував біблійні години, започатковані серед реформатів та лютеран ще до його приїзду. Тут він проповідував до 1839 р. Приблизно через тридцять років, у 1867 р., після подорожей Європою та Америкою у ці місця повернувся син Й.Бонекемпера Карл, щоб продовжити справу свого батька.

Другий різновид штунди південноукраїнських земель – штунда серед менонітів. Він був властивий виключно місцевим менонітам і не зустрічався більше ніде у світі. Ця штунда пов’язана з ім’ям пієтиста-сепаратиста Едуарда Вюста (1818-1859 рр.), який 1845 р. прибув до Росії. Він був представником так званого “нового пієтизму”, який робив основний наголос на “особистому переживанні оновлення серця”.

Місцем духовної праці Вюста був Молочанський менонітський округ (Таврійська губернія).

Наслідком його діяльності було виникнення так званих “вюстовських гуртків”, члени яких із часом виходили зі своїх офіційних церков. У цьому полягала особливість цієї штунди.

Діяльність вюстовських гуртків привела до того, що в молочанських та хортицьких менонітських колоніях деякі віруючі дійшли до висновку щодо необхідності створення нової громади, куди б входили лише “відроджені душі”.

Ця громада виникла на Молочних водах 1860 р. і об’єднала 18 віруючих, які вийшли зі своїх офіційних громад та прийняли назву “братські меноніти”. 1862 р. вони вже практикували хрещення через занурення, тобто практично стояли на баптистських принципах. Офіційне керівництво менонітів гостро відреагувало на появу “братських менонітів”, через що віруючим довелося відчути серйозні утиски.

До вюстівського братства також входили й жителі лютеранських колоній Старий та Новий Данциг Єлизаветградського повіту Херсонської губернії.

Під час зібрань вони читали твори відомого англійського проповідника Ч.Сперджена, не знаючи, що він був баптистом.

Його праці надихнули їх на прийняття хрещення по вірі. Вже 1864 р. 11 жителів колоній прийняли водне хрещення від братських менонітів.

Таким чином, на півдні Україні з’являються перші баптистські громади, що складалися із віруючих виключно німецького походження.

У цей час німецькі баптистські громади з’являються й у Волинській губернії як відгомін баптистського пробудження у Західній Європі.

У Таврійській губернії суттєвий відсоток населення складали молокани, у середовищі яких постійно відбувався розвиток релігійної думки. Все це готувало ґрунт для національного євангельського пробудження в Україні.

Третьою передумовою євангельського пробудження було поширення Святого Письма серед російсько-українського населення. 1805 р. було створено Британське та закордонне біблійне товариство з метою видавництва та розповсюдження Біблії різними мовами “без жодних тлумачень, приміток та міркувань”.

У 1812 р. представник товариства прибув до Петербурга з пропозицією заснувати Біблійне товариство в Росії, що й було зроблено наступного року. У роботі Товариства брали участь представники православ’я та католицизму, а також дозволених у Росії протестантських церков – лютеранства та реформаторства. Президентом Товариства став князь О.М.Голіцин – обер-прокурор Святішого Синоду. Олександр І також був членом товариства та брав активну участь у його роботі. Завданням Товариства було розповсюдження Біблії у першу чергу слов’янською мовою (бо російського перекладу ще не існувало), а потім мовами інших народів імперії. Про український переклад Біблії тоді не згадували через негативну національну політику російського уряду щодо українського народу.

У 1816 р. вийшла повна слов’янська Біблія, яка протягом наступних років перевидавалася 15 разів. Мовами народів імперії друкувалися окремі частини Біблії.

У 1822 р. вийшов російський переклад Нового Заповіту, який був надрукований накладом у 25 тисяч примірників. Робота над ним розпочалася 1816 р. за особистим розпорядженням Олександра І. 1820 р. почали перекладати російською мовою Старий Заповіт. До 1825 р. було перекладено Псалтир та П’ятикнижжя. Тоді ж Олександр І під тиском противників діяльності Біблійного товариства (особливо з боку православного духовенства) заборонив розповсюдження перекладеного П’ятикнижжя. Після смерті Олександра І (1826 р.) Товариство було закрито, а нерозповсюдженні примірники П’ятикнижжя спалені.

Водночас заборонено поширення російського перекладу Нового Заповіту без паралельного слов’янського тексту.

Розповсюдженням Святого Письма займалися так звані книгоноші.

Особливою старанністю відзначилися книгоноші Британського та закордонного біблійного товариства, які працювали на території півдня Росії. Серед них треба згадати Джона Мельвіля, англійця за походженням, який був відомий своєю працею серед православних та молокан півдня Росії, та Якова Делякова (Кашу Якуба), асирійця, місіонера пресвітеріанської церкви, що прибув до Росії з Персії у 1862 р. Він поширював Біблію серед молокан (для цього він вивчив російську мову) та німців-лютеран.

Другий етап розповсюдження російського перекладу Святого Письма пов’язаний з ім’ям митрополита Московського Філарета (1782-1867 рр.), який був канонізований Російською православною церквою 1994 р. Під його впливом Синод православної церкви 1856 р. знову прийняв рішення про переклад Нового Заповіту та усієї Біблії російською мовою.

1862 р. побачив світ синодальний переклад Нового Заповіту, а 1876 р. – синодальний переклад Біблії. Для поширення Святого Письма серед широких верств населення у 1863 р. ентузіасти цієї справи створили гурток для збору пожертвувань для тих, хто не міг придбати Святе Письмо. 1866 р. гурток був перетворений у Товариство з розповсюдження Святого Письма в Росії, статут якого 1869 р. затвердив царський уряд.

Діяльність Російського біблійного товариства сприяла зародженню ідеї про український переклад Біблії. У середині ХІХ ст. її спробував здійснити інспектор Ніжинського історико-філологічного інституту Пилип Морачевський. У 1860-1865 рр. він переклав Новий Заповіт та Псалтир, однак Святіший Синод заборонив їхній друк.

У другій половині ХІХ ст. робота над українським перекладом Святого Письма переноситься в Західну Україну та сусідні країни Європи.

1868 р. на сторінках львівської газети “Правда” виходить переклад Псалмів та Книги Йова, здійснений Пантелеймоном Кулішем (1819-1897 рр.). Через два роки у Відні видрукували “Святе Письмо, перша частина Біблії”, до складу якого входило п’ять книг Мойсеєвих та чотири Євангелія, переклад яких П.Куліш здійснив разом із Іваном Пулюєм. Через кілька років П.Куліш повністю переклав Біблію українською мовою. Однак у 1875 р. рукопис згорів під час пожежі. За життя П.Куліш на дві третини відновив переклад і надрукував деякі уривки з нього. Після смерті П.Куліша роботу закінчив Іван Нечуй-Левицький. Повний переклад було надруковано 1903 р. у Відні коштом Британського біблійного товариства.

Четверта передумова євангельського пробудження – реформа 1861 р. Як відомо, у результаті її селянам дарувалася особиста воля, але не надавалися землі. Це змушувало їх шукати заробітків. Південь України був у першу чергу сільськогосподарським регіоном, тому селяни переважно наймитували у заможних господарів, якими були саме німці-колоністи, що мали великі та добре розвинуті господарства. До того ж німецькі колонії часто знаходились у безпосередній близькості з російсько-українськими селищами.

Реформа пробудила в людях дух вільнолюбства та почуття особистої гідності, які підсилювалися незадоволенням реформою. Не заглиблюючись у питання, пов’язане з формуванням соціальної бази нового релігійного руху на Україні, необхідно зауважити, що незадоволення жодним чином не було пов’язане з тим, чи був селянин православним, чи перейшов до штундизму або баптизму. Мрія про достатню для життя земельну ділянку була віковічною мрією українського землероба незалежно від його віросповідання.

У зв’язку з цим цікавими є події, що відбулись у м. Любомирі – одному з майбутніх осередків євангельського пробудження в Україні, після проголошення там Маніфесту 1861 р. Обурені умовами звільнення селяни підняли бунт, для приборкання якого довелося застосувати військові сили.

Наступного року бунт повторився, і для заспокоєння селян знову залучили військових. Після придушення бунту “народ, як видно, затих та підкорився вимогам влади, але не затихла ворожнеча, не затихло хвилювання умів, збуджених хибними чутками про волю-волюшку”.[3]

Із часом цей дух вільнолюбства знайшов свій вираження і в релігійній сфері.

П’ятою передумовою був загальний релігійний стан російсько-українського населення. Офіційною та пануючою релігією в Російській імперії було православ’я, яке, за визнанням навіть православних дослідників, у другій половині ХІХ ст. переживало кризу.

Релігійний та моральний занепад панував серед простого народу. Він був спричинений у перетворенням православ’я на самодержавну офіційну церкву, в “царську віру”,

як писав Т. Шевченко. Дослідників процесу євангельського пробудження, зокрема, православних, можна поділити на дві групи: перші вважають євангельське пробудження наслідком “підступів німецької пропаганди”, другі бачать його причини саме в занепаді офіційної православної церкви.

Часто духовний пошук, який починався в офіційній церкві, врешті-решт виводив людину за її огорожу, бо офіційна церква намагалась придушити кожен вияв релігійного вільнодумства, який часто супроводжувався критикою на її адресу.

Слід зазначити, що деякі дослідники історії українського євангельського руху, особливо укладачі “Історії євангельських християн-баптистів у СРСР” та С.М.Савинський, наголошують на пробудженні серед німців-колоністів як окремій передумові євангельського пробудження серед українців. Але більш імовірно, що пробудження серед німецьких колоністів не мало безпосереднього впливу на появу російсько-українського євангельського руху. Про цей вплив можна говорити на пізнішому етапі організаційного та віровчительного оформлення євангельсько-баптистського руху, про що йтиметься далі

Передумови виникнення євангельського руху в Україні:

Етно-соціальний склад населення. Бунтарі заселяли південь України, там мали пільги
Німецькі колоністи по запрошенню Катерини, релігійна причина, пророцтво кінця світу.
Британське біблійне товариство – розповсюдження Біблії листоношами
Земельна реформа – дух релігійного вільнодумства
Занепад православної церкви і пошук людей правди

Причини і обставини виникнення євангельського руху: