Церква "Відродження" ЄХБ

 

ЄВАНГЕЛЬСЬКІ ХРИСТИЯНИ-БАПТИСТИ У РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД 

1. Перше десятиліття радянської влади

З 1 по 8 жовтня 1918 р. у Києві відбувся перший всеукраїнський з’їзд баптистів. На з’їзд приїхали 110 делегатів. Головував на ньому авторитетний служитель, пресвітер церкви у с.Астраханці Таврійської губернії Федір Прохорович Баліхін. На цьому з’їзді було прийнято Устав церков та проект віросповідного закону, тобто основоположні документи та діяльності українських баптистських громад. Прийнято рішення почати видрук журналу «Український баптист».

У тому ж 1918 р. благовісник по Катеринославській губернії Ісай Єфремович Ісайченко створює Катеринославський губернський Союз євангельських християн. Він обирається головою цього Союзу і займав цю посаду до 1921 р.

Починаючи з 1917 р., в Україні діяли наметові місії, а саме місії Кириченка, Діка (братського меноніта), Салова-Астахова та Михайлова. Умови громадянської війни не сприяли для проповіді Євангелія. Так, Дік та його група з 6 чоловік восени 1919 р. стали жертвою махновців, які стратили їх за те, що вони нібито підривали військовий дух. У тому була доля істини, тому що, дійсно, багато хто з вояків внаслідок проповіді покидав лави махновського війська.

У 1921 р. у Єлизаветграді відбувся Другий всеукраїнський з’їзд баптистів, на який з’їхалися 120 представників громад. На цьому з’їзді було проголошено створення Всеукраїнського союзу баптистів з центром у м. Києві. Головою союзу обрано Д.А.Правовєрова, багаторічного керівника київської громади. На третьому з’їзді, який відбувся у Києві у 1922 р. вирішено приєднати Всеукраїнський союз до Всеросійського союзу баптистів. Якщо пригадати, що 1922 рік був роком створення СРСР, то рішення Третього всеукраїнського з’їзду про приєднання ще раз стверджує думку про те, що віруючі не можуть бути вільними від тих процесів, які відбуваються в усьому суспільстві.

Поширенню євангелізаційної роботи поряд з іншим сприяло те, що після війни до Росії та України повернулися полонені, серед яких було близько 2000 вояків, що навернулися до Бога в результаті діяльності Євангельського комітету з роботи серед російських полонених у Європі. Комітет було створено 1916 р. висланим із Росії Вільгельмом Фетлером.

Багато нових громад в Україні у цей час виникло саме внаслідок діяльності таких віруючих (що повернулись з полону): наприклад, громада у с.Великому Карабчію Хмельницької області, яка потім стала матір’ю для багатьох інших громад, виникла саме внаслідок проповіді Федора Дзядзя, який повернувся з угорського полону. У Західній Україні багато громад виникає внаслідок проповіді тих, хто ще до Першої світової війни виїхав на роботу до Америки, там увірував, а після війни повернувся додому, – уже як проповідник Євангелія. Це такі брати, як: Олександр Ковалик (с.Северини Хмельницької області), Андрій Штаблавий, який багато працював у Ново-Ушицькому районі тієї ж області, та інші.

Після Першої світової війни євангельська звістка була занесена з Росії й у Львівську область.

У 1920 р. в Москві одночасно проходили з’їзди євангельських християн та баптистів. Деякі їх засідання проходили спільно. Від двох союзів на цих засіданнях брали участь 60 делегатів, в тому числі І.С.Проханов, Я.І.Жидков, О.Л.Андріїв, М.О.Орлов, В.Г.Павлов, П.В.Павлов, М.Д.Тимошенко та інші. На одному з таких спільних засідань було прийнято рішення про об’єднання союзів у єдиний Всеросійський союз євангельських християн та баптистів при збереженні за громадами права самим обирати свою назву. У питанні посвячення служителів за основу бралися погляди баптистів. Але коли вирішувалося питання про склад керуючого органу та його місцезнаходження сторони не дійшли до згоди, тому у практичному плані об’єднання так й не відбулося.

У 1923 р. вийшла інструкція НКВС про порядок створення релігійних товариств та їх реєстрацію. Для реєстрації громада повинна була подати заяву, перелік своїх п’ятдесяти засновників, статут, повні дані на служителів та розписку пресвітера, що він зобов’язується не вести контрреволюційної роботи. Практично усі громади, що подавали документи на реєстрацію, закладали у своєму статуті пункт, що громада є юридичною особою (по всьому видно, що громади користувались типовим статутом), але цей пункт при реєстрації викреслювався.

Український союз два рази – у 1924 р. та у 1928  р. – видавав збірник духовних пісень «Арфа», який містив гімни українською мовою. Цей збірник був складений братом І.А.Кметою-Єфимовичем, який добре потрудився у справі перекладу відомих духовних пісень українською мовою, а також сам написав кілька українських духовних пісень.

Перебування у складі Всеросійського союзу мало для українських баптистів не тільки позитивні, але й негативні наслідки, пов’язані з перешкодами для оперативного керівництва українськими громадами з московського центру. Тому українські баптисти знову повернулися до ідеї свого власного союзу зі своїм центром, що дозволило б більш оперативно координувати діяльність громад. Це питання було офіційно закріплено Четвертим всеукраїнським з’їздом баптистів, який відбувся 12-17 травня 1925 р. у Харкові (тодішній столиці України) за домовленістю з Пленумом Ради Всеросійського союзу баптистів.

На з’їзд з’їхалися 333 делегати. Було вирішено заснувати Всеукраїнський союз об’єднань баптистів, зберігаючи при цьому «повну єдність духу в союзі миру» з усім братством баптистів Радянського Союзу. Тобто сепаратистських тенденцій не було, і поява українського союзу була відгуком на потреби громад в ефективній взаємодопомозі. Було обрано Правління, яке очолив Андрій Костюков (1889-1937 рр.), відомий пресвітер Єлизаветградської громади. Місцем знаходження Правління став Харків.

При Правлінні функціонувало шість відділів: благовістя, видавництва, підготовки благовісників та регентів, фінансовий, юридичний та організаційно-статистичний. На пленумі, якій відбувся після з’їзду було обрано дванадцять старших пресвітерів, на яких покладалося керівництво районними об’єднаннями громад. Також старші пресвітери повинні були проводити у відповідних областях двох-трьохтижневі духовно-повчальні біблійні зібрання для пресвітерів місцевих громад та проповідників, тобто відповідати за їх підготовку.

У лютому 1926 р. вийшов з друку перший примірник журналу «Баптист України», редактором якого спочатку був О.Г.Альохин, потім П.Я.Дацко, а пізніше І.Кмета-Єфимович.

У 1926 р., коли в Україні налічувалося близько 1000 баптистських церков та груп, понад 400 рукопокладених служителів, 46 постійних благовісників (на утриманні Союзу), Всеукраїнський союз став складовою частиною Федеративного союзу баптистів СРСР.

У 1927 р. у Харкові було видано збірник з 216 піснями «Євангельські пісні», який містив пісні з інших збірників. Цей збірник було видано десятитисячним тиражем. Того ж року також у Харкові під редакцією І.С.Захарчука було надруковано новий збірник “Рідні наспіви” з російським та українським розділами. Цього ж року в Києві було видано Біблію.

У 1928 р. у Харкові відбувся П’ятий всеукраїнський з’їзд баптистів, на якому було 476 делегатів (з них 390 – з правом ухвального голосу). А.П.Костюкова знову було обрано головою Всеукраїнського союзу, його заступниками стали А.М.Букрєєв та В.Г.Косолапов. На з’їзді було прийнято рішення щодо будівництва молитовних будинків. Вирішено будувати їх планомірно, своїми силами, не обтяжуючи інші громади проханнями щодо допомоги. Також було прийнято резолюцію з мовного питання. Молоді проповідники повинні були вивчати українську мову та проповідувати нею там, де в цьому є необхідність. При цьому також було вирішено, що “по громадах, що на місцях, проповідникам не слід утруднювати один одного з приводу національних питань, але в однодушності проповідувати та співати російською, українською та іншими мовами, хто якою володіє та в якій є потреба”.[42]

Наступний з’їзд було заплановано провести через три роки, але цьому не судилось збутися.

У 20 роки віруючі досягли значних успіхів не тільки у справі євангелізації, але й у господарюванні. Розгорнувся рух господарської «комунізації», тобто створення господарчих комун або кооперативів, які об’єднували євангельських віруючих різних течій (баптистів, євангельських християн, братських менонітів).

Знаними були комуни баптистів «Сонце правди» у с.Черепові Проскурівського району та «Об’єднання праці» (спільно з братськими менонітами) у с.Богданівці Дережнянського району, комуна євангельських християн «Царство світла» у Юр’ївському районі Дніпропетровської області. На тлі перших радянських колгоспів ці господарства вигідно вирізнялися дисциплінованістю, організованістю, результатами праці. Ці господарства проіснували до 1929 р., коли, з одного боку, будь-яка нерелігійна діяльність громад була заборонена, а з другого, було оголошено боротьбу з куркульством, під яку підпадали усі більш-менш заможні селяни, в тому числі й євангельські християни-баптисти.

Цікаво, що якщо баптисти пішли по шляху створення самостійного українського союзу, то євангельські християни зберегли централізовану структуру в рамках усієї колишньої імперії. Можливо, це пов’язано з більш демократичним управлінням у союзі баптистів та з великим персональним авторитетом І.С.Проханова серед євангельських християн.

Громади євангельських християн об’єднувалися в округи (обласні об’єднання), межи яких не збігались з республіканськими та обласними межами. З 1926 по 1931 роки Союз євангельських християн в Україні очолював Іван Іудович Моторін. Він народився у 1895 р. в Одесі. Ще в молодості став членом Одеської церкви євангельських християн. У 1920 р. він, за дорученням І.С.Проханова, створює Одеський обласний відділ ВСЄХ, головою якого його й було обрано. У 1924 р. він виїжджає до Берліну як представник російського євангельського братства. Після повернення з-за кордону він разом зі своєю родиною оселяється у Харкові, де працює у місцевій церкві та очолює Союз євангельських християн в Україні. Він розгортає велику видавничу роботу. Під його керівництвом у 1927–1928 рр. виходить щомісячний часопис «Євангеліст». У 1931 р. він переїжджає до Московської області.

Поряд із всеросійськими, а потім всесоюзними з’їздами євангельських християн проходили й їх окружні з’їзди. Так, на окружному з’їзді 1920 р. в Києві зібралися 103 делегата. На цьому з’їзді вирішувалося питання про створення двохмісячних курсів проповідників, а також початкових шкіл з ліквідації неписьменності.

Слід зазначити, що великий наголос на освітній діяльності був характерним саме для євангельських християн, а не для баптистів (хоча це не говорить про те, що баптисти не приділяли уваги цьому питанню). Було обрано 9 благовісників, четверо з яких побажали працювати безоплатно. Також було підтверджено положення про безумовну покору державній владі у громадських справах. Головою Ради обласного союзу обрано В.Є.Єгорова, керівника Київської церкви євангельських християн. Його заступниками стали С.І.Сударев та Л.Л.Шендеровський. У 1926 р. в Києві відбувся перший з’їзд сестер, який організував Союз євангельських християн. У 1927 р. Київську та Харківську церкви відвідав І.С.Проханов. 

2. Євангельський рух у Західній Україні 

Євангельське пробудження на Західної України почалося пізніше, ніж на Півдні та Сході. Воно мало деякі особливості, пов’язані з тим, що ці території не входили (хоча б після Першої світової війни) до складу Російської або Радянської імперії.

Про початок українського баптистського руху на Волині вже було сказано. З 1908 р. починається євангельське пробудження в м.Ковелі. Першим проповідником тут був прибувший з Києва Сила Колесников. Через рік внаслідок його проповіді, а також діяльності місіонерів Союзу євангельських християн Й.Горського, Й.Насипайка та Н.Рудзької у 1909 у Ковелі виникає перша місцева громада євангельських християн. Через декілька років громади євангельських християн існували тут вже в багатьох інших місцях.

Поширення євангельського вчення особливо активізувалось у 1915-1918 рр. Ковельська громада була зареєстрована як філія Петербургської громади євангельських християн. Першим її пресвітером був Франц Венцкевич, поляк за національністю. Він завідував і сирітським будинком (у 1944 р. він виїхав до Польщі). У довоєнний період проповідниками тут були О.Нечипорук, М.Нечипорук, П.Рудзький, А.Куц та інші. У 1923 р. цю громаду відвідав В.Ф.Марцинковський, а у 1928 та 1933 рр. – І.С.Проханов. У 1935 р. в Ковелі відбувся помісний з’їзд євангельських християн.

У 1920 р. створено Союз слов’янських зборів євангельських християн у Польщі, до складу якого увійшли євангельські християни багатьох національностей, які проживали в Західній Україні: українці, росіяни, поляки, чехи. Очолили Союз О.Нечипорук та Л.Шендеровський. Союз у 1933 р. налічував 66 громад, які об’єднували понад 12 тисяч віруючих. Союз видавав журнал «Євангельський християнин» українською мовою.

З 1921 р. на Тернопільщині розпочинає місійну працю Іван Семенина, який навернувся у США, куди він емігрував в пошуках кращої долі. Після свого навернення він закінчив Російський біблійний інститут В.Фетлера.

Поширення українського баптизму в Галичині припадає на 1920-1925 рр. Місійна праця активізується тут з 1923 р. Цього ж року до навчання у Духовній семінарії у Лодзі приступають Микола Лютий та Симон Білинський. У 1924 р. І.Петраш проводить у с.Забір’ї Рава-Руського повіту двотижневі курси для молодих братів. З того ж року у багатьох сільських громадах починають працювати недільні школи. На 1925 р. у Рава-Руському повіті було вже 7 громад українських баптистів. У 1925 р. у с. Забір’ї відбувається перший з’їзд українських баптистів Галичини, на якому було 25 представників зі Львівщини, Підкарпаття, Тернопільщини та інших місць. Було створено Об’єднання, головою якого обрано І.Петраша.

У вересні 1926 р. в селі Забір’ї Рава-Руського повіту відбувся другий з’їзд баптистів Галичини. На ньому був присутній Василь Перетятко, який прибув з Америки для допомоги у місійній праці. Його було обрано головою Об’єднання замість І.Петраша.

На цьому з’їзді вирішено видавати часопис українською мовою. 1927 р. починає виходити «Післанець Правди», який продовжує виходити й до теперішнього часу. Першим редактором став Симон Білинський, який закінчив трирічний курс Духовної семінарії у Лодзі. У тій же семінарії з 1927 р. навчається Г.Домашовець, а через рік починає своє навчання й інший брат з Галичини – І.Кубрин. Закінчивши у 1930 р. семінарію, Г.Домашовець почав трудитися проповідником у Східній Галичині, а І.Кубрин – на Підкарпатті. У 1936-1939 рр. у тій же семінарії від галицьких віруючих навчався І.Мазан.

У 1931–1932 рр. було надруковано два пісенника: «Голос Сіону» та «Арфа Сіону», а також збірку духовних віршів «Молодий християнин». У 1932 р. галицьке братство видає пісенник з нотами «Християнський співаник».Водночас на теренах Західної України та Західної Білорусії діяв ще один осередок євангельсько-християнського напрямку – Союз церков Христових – з центром у Кобрині Поліському. Очолювали цей Союз К.Ярошевич та І.Букович. Він об’єднував 42 громади, мав молодіжну спілку, жіноче товариство, регентські курси та будинок для сиріт.

Союз друкував російською мовою журнал «Христианский союз». Він підтримував тісні зв’язки з українським баптистським союзом, що кінець кінцем завершилось входженням цих громад до складу Союзу євангельських християн-баптистів (після Другої світової війни).

Пробудження у Закарпатті почалось у 1900 р. і було пов’язано з ім’ям Штумпфа – першого баптистського проповідника у даній місцевості. Спочатку євангелізаційна робота велась серед угорців, але перед Першою світовою війною вона почала проводитися й серед русинів. Поширення євангельської звістки на Закарпатті пов’язано також із ім’ям Івана Васильовича Француха, якого високо цінував І.С.Проханов. Він повернувся до Закарпаття з Франції у 1930 р. Через деякий час він охрестив до 300 віруючих.

У 1926 р. навернувся до Бога двадцятирічний Михайло Олександровіч Мочарко з с.Макар’євого Мукачівського району, який перед тим мав досить серйозні релігійні пошуки та навіть думав вступати до монастиря. Через рік він прийняв хрещення та почав проповідувати по всьому Закарпатті.

Незважаючи на значні перешкоди, у 1933 р. на Закарпатті виникає євангельський рух під назвою «Єдність подкарпатських братів». Цей рух діяв у тісній єдності зі словенськими братами Словакії та Союзом чеських братів з центром у Празі. Головою руху обрано Мочарка. У 1934-1935 рр. він прослухав у Празі біблійні курси, що потім допомогло йому у боротьбі з різними єресями, що заносилися до Закарпаття з Америки. У 1940 р. він прослухав біблійні курси в Угорщині, та наступного року був висвячений на пресвітерське служіння в Союзі баптистів Угорщини. Під його опікою знаходилося й декілька румунських баптистських громад.

У 1935 р. в Ужгороді було надруковано збірник «Пісні правди». Після Другої світової війни пресвітером Мукачівської громади баптистів був Штумпф-молодший, який у кінці 20-х років закінчив баптистські семінарії у Будапешті та Празі.З 1916 р. починається євангельське пробудження на Буковині. Першим, хто навернувся тут, був Грижинка Тодор.

Завдання уніфікації нормативного матеріалу стосовно діяльності релігійних організацій в Україні було вирішено у 1927 р. прийняттям Адміністративного кодексу УРСР. У десятому розділі цього кодексу було відтворено зміст ленінського декрету «Про відділення церкви від держави та школи від церкви», урегульовані питання стосовно правового становища релігійних організацій, порядку їх створення, діяльності та зняття з реєстрації. У 1932 р. у розвиток основних положень цього розділу Секретаріатом Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету була прийнята інструкція “Про порядок створення, діяльності, звітності та ліквідації релігійних товариств та системи обліку адміністративними органами складу релігійних товариств та служителів культу”.

Згідно з Інструкцією, пресвітери, диякони, благовісники та постійні проповідники мали право приступити до виконання своїх обов’язків лише після реєстрації у відповідному райвиконкомі або міській раді. Район діяльності служителів обмежувався місцем проживання членів їхнього релігійного об’єднання та місцем знаходження відповідного молитовного будинку.

Ці документи були основоположними нормативними актами республіканського законодавства про свободу совісті протягом наступних років.Двадцяті роки були сприятливими й для розвитку біблійної освіти. Цікаво, що в цей час підготовка служителів проводилась навіть при деяких великих церквах та при районних об’єднаннях.

Біблійні курси знаходились не в великих містах, а на периферії. Так, у 1920 р. І.В.Каргель провів півторамісячні курси в селі Миколаївка (Сумська обл.). У 1923 р. він там же провів двомісячні курси. Ці курси прослухали 55 осіб.

У 1922 р. випускник Лодзінської семінарії З.Г.Гавриленко організував курси на хуторі Петроострів Єлизаветградського повіту Херсонської губернії.

У середині 20-х років діяли регентські курси у селищі Помошній Новоукраїнського району сучасної Кіровоградської області. На цих курсах викладав Павло Пилипович Терлига. У самому Кіровограді регентів навчав брат Б.М.Басистий. Також у 1920 р. в Одесі функціонували курси євангельського студентського гуртка.

У 1925 р. у Ленінграді були відкриті регулярні річні курси Союзу євангельських християн. Курси були доступні не лише для євангельських християн, але й для баптистів. Ці курси існували до 1929 р. Остання група навчалась по скороченій програмі у зв’язку з закриттям курсів. За весь час існування їх прослухали близько 400 служителів, у тому числі і з України (практично усім їм судилося загинути під час репресій 30-40-х років; на 90-ті роки ХХ ст. з числа колишніх курсантів в живих були лише брати Пушкін та О.Д.Беспалов).

У Москві, починаючи з 1 грудня 1927 р. діяли стаціонарні курси союзу баптистів, які були розраховані на три роки. На них навчалися 50 курсантів, в тому числі 12 – з України.

Характерним явищем у цей час були диспути між атеїстами та віруючими. Диспути проходили з ініціативи влади й мали на меті продемонструвати пересічним громадянам переваги матеріаліс­тичного світогляду. Але часто ці диспути закінчувались перемогою віруючих. Слід зазначити, що у диспутах брали участь не лише євангельські віруючі, але й представники православної церкви. Багато людей, присутніх на диспутах, навернулись до Бога, спостерігаючи перемогу віруючих над безбожниками. Але це йшло всупереч намірам атеїстичної влади, тому диспути для активних представників віруючих мали продовження в місцях позбавлення волі.

У 20-ті роки в Україні серед євангельських віруючих починає розповсюджуватися п’ятдесятницький рух. Його поява в Україні, яка відбулась на півдні, в Одесі, пов’язана з ім’ям Івана Юхимовича Воронаєва.

Воронаєв народився у 1886 р. Після свого навернення у 1908 р. був проповідником спочатку в Іркутську, а потім у Красноярську. У 1911 р. він емігрував до Сполучених Штатів Америки. Деякий час був пресвітером російської баптистської церкви у Сан-Франциську, а потім пресвітером російської баптистської церкви у Сіетлі. Ця церква проводила свої служіння у приміщенні п’ятдесятницької громади, де І.Ю.Воронаєв і познайомився з п’ятдесятницьким вченням. Через деякий час він вийшов з баптистської громади і 1 липня 1919 р. заснував свою власну п’ятдесятницьку церкву, яка об’єднувала 20 віруючих.

У 1922 р. Воронаєв приїхав до Одеси, де почав активну проповідь серед баптистів та євангельських віруючих, пояснюючи їм недостатність віри без отримання внаслідок хрещення Святим Духом дарів Святого Духа. Його впевнена та полум’яна проповідь привертала увагу, і в 1922 р. в Одесі виникає перша п’ятдесятницька громада. Через деякий час у його церкві було майже 1000 віруючих, більша частина з яких раніш належала до баптистів або євангельських християн.

Воронаєв надавав великого значення містичному досвіду, а також був прихильником необхідності буквального омовіння ніг. Ці погляди стали домінуючими для більшості українських п’ятдесятників воронаєвського напряму. У 1923-1924 рр. перші громади п’ятдесятників – християн євангельської віри з’явилися й у Катеринославській області.

Діяльність Воронаєва зустріла сильний опір з боку баптистського та євангельського союзу насамперед тому, що Воронаєв та його послідовники переважно проповідували свої погляди не невіруючим, а у церквах баптистів та євангельських християн. Тому поява п’ятдесятництва спричинила розкол у громадах, багато громад внаслідок цього практично перестало існувати.

У 1924-1926 рр. в Одесі було створено Союз християн євангельської віри. У 1928 р. в друкованому органі Союзу, часопису «Евангелист», повідомлялося, що до цього Союзу входять 350 громад з кількістю віруючих близько 17 000. До 1944 р. в Україні було вже біля 20 000 п’ятдесятників.

Інша гілка українського п’ятдесятництва – так звані «шмідтовці» – іде від Західної України та Білорусії, де вона сформувалась ще за часів, коли ці території були під владою Польщі. У 1939 р. вони увійшли до складу СРСР, де вже були п’ятдесятницькі громади. Тут започатковується ще одна п’ятдесятницька течія – християни віри євангельської. Її виникнення пов’язане з діяльністю Російської та Східноєвропейської місії Асамблеї Божої (п’ятдесятницького об’єднання світового масштабу з центром у США), яку очолював Густав Шмідт.

Місія організовувала місійні поїздки американських та європейських п’ятидесятницьких проповідників по теренах Польщі, Західної Білорусії та Західної України. Разом із ними активно починають працювати й п’ятдесятницькі проповідники з числа українців, що на початку 20-х років повертаються з США: І.Герис, П.Ільчук, Й.Антонюк та інші. У 1929 р. у с.Стара Човниця Луцького повіту відбувся Перший з’їзд п’ятдесятників Східної Польщі, Західної Білорусії та Західної України. На ньому було прийнято рішення про створення Союзу зборів християн віри євангельської з центром у Лодзі.

Від українських п’ятидесятників до керівництва Союзу увійшли І.Панько, Г.Федишин, П.Ільчук та ще шість осіб. Союз мав три видавничі центри, які друкували релігійну літературу відповідно польською, російською та українською мовами. У 1937 р. Союз об’єднував 500 громад з 18197 віруючими, з яких приблизно 8 000 проживали на Волині.Водночас із крупними церковними п’ятдесятницькими утвореннями – Союзом зборів ХВЄ та Союзом ХЄВ – існувала низка менших угруповань, близьких до п’ятдесятників (наприклад, євангельські християни у дусі апостольському). 

 

3. Переслідування віруючих у 30-ті роки.

Поновлення діяльності українських баптистів під час Великої Вітчизняної війни

Переслідування євангельських віруючих радянською владою практично почалось ще до офіційних утисків, що розпочалися з 1929 р. В Україні у 1927 р. вступило в силу положення про позбавлення служителів культу (під якими розумілись пресвітери, диякони, регенти, проповідники), деяких основних громадянських прав, в тому числі права обирати та бути обраними до органів влади, тобто вони отримали статус «позбавленців».

«Позбавленці» обкладались особливим податком, не мали права бути членами профспілок, а тому не отримували допомоги при захворюванні, мали право лише на низькооплачувану роботу. Це був тяжкий удар для віруючих та їхніх родин. Дехто з служителів не витримував та писав заяву з проханням не вважати його більш служителем культу.

Багато євангельських віруючих стали жертвами розкуркулювання, під яке підпадали усі більш-менш міцні господарі. А досить багато з віруючих у сільській місцевості й були саме такими господарями. Досить часто розкуркулювання було лише формальним приводом для розправи з віруючими саме за активну проповідницьку діяльність.

Розпочалося переслідування ведучих працівників союзів. Так, у 1928 р. за звинуваченням в шпигунстві заарештовано секретаря Всеукраїнського союзу баптистів А.М.Букреєва. Після тортур його відпустили помирати додому.

Така практика катувати людину у катівнях НКВС до стану неминучої смерті, а потім відпускати її додому, де вона могла ще прожити лише декілька місяців, була властива саме цьому періоду.

 

У кінці 1928 р. припинено видання журналу «Баптист України».Починаючи з 1929 р., переслідування віруючих прийняло систематичний та спланований характер. Для цього заздалегідь була підготовлена громадська думка. Центральні газети раз за разом зображували віруючих як агентів капіталізму та імперіалізму, як ворогів радянської дійсності. Тобто звучали вже добре нам знайомі обвинувачення у нелояльності до влади, на цей раз – радянської.

1 березня 1929 р. Всесоюзна Центральна Рада Професійний спілок видала циркуляр «Про посилення антирелігійної пропаганди», у якому мова йшла про те, що релігійні організації служать прикриттям для антирадянської роботи куркульських та капіталістичних елементів. У тому ж дусі була й резолюція Другого всесоюзного з’їзду войовничих безбожників, що відбувся на початку квітня 1929 р.

Результатом масової антирелігійної компанії стало прийняття 8 квітня 1929 р. Постанови ВЦВК РРФСР «Про релігійні об’єднання». І хоча ця постанова безпосередньо торкалась лише Росії, її зміст суттєво вплинув на правове положення віруючих і в Україні. Згідно з цими змінами в законодавстві, діяти могли лише зареєстровані громади. Незареєстровані громади оголошувались такими, що знаходяться поза законом, а участь у їхній діяльності тягла за собою карну відповідальність.

Накладалась заборона на місіонерську роботу та релігійну пропаганду. По суті, дозволялося лише індивідуальне сповідування релігії. Заборонялося надавати матеріальну допомогу членам церкви, створювати каси взаємодопомоги. Це був добре продуманий удар по віруючих та їхніх родинах, якщо взяти до уваги той факт, що з 1927 р. в Україні служителі культу набули статусу «позбавленців» з усіма негативними наслідками цього статусу. Таким чином служителів та їх родини ставили на межу голодної смерті. Віруючим заборонялося створювати кооперативи та виробничі артілі, а також проводити виховну роботу з дітьми, організовувати при церкві будь-які гуртки, навіть з вивчення Слова Божого. Тобто практично дозволялось лише одне богослужіння.

Район діяльності служителів культу обмежувався місцем проживання членів їхнього релігійного об’єднання та місцем знаходження відповідного молитовного будинку.Але все ж таки і в цей час переслідування торкнулось лише активних служителів на ниві Божій. Так, у 1929 р. було заарештовано казначея Всеукраїнського союзу баптистів Косолапова. Довгий час його тримали у Харківській в’язниці, після чого відправили додому помирати.

1929 р. припинив виходити журнал «Баптист» – орган Федеративного союзу баптистів. У тому ж році у зв’язку з відсутністю працівників та недостатком коштів припинив свою діяльність Всеукраїнський союз баптистів, інші регіональні союзи, а згодом – і Федеративний союз. Остаточно Всесоюзний союз баптистів припинив свою діяльність у 1935 р., коли були заарештовані останні члени його керівництва.

У 1930 р. пленум Ради Федеративного союзу баптистів у Москві під головуванням М.В.Одінцова поновив схвалену Всеросійським з’їздом баптистів у 1911 р. систему керівництва об’єднаннями громад шляхом призначення Союзом пресвітерів і надання їм звання уповноважених Союзу.  

Подібне відбувалось і у євангельських християн. У 1928 р. було припинено видавництво журналу «Христианин». У 1930 р. діяльність Союзу євангельських християн була тимчасово припинена, але у 1931 р. вона була відновлена. Головою союзу обрано Якова Івановича Жидкова. І.С.Проханов, який з 1928 р. перебував за кордоном, залишився почесним головою. Цей пленум євангельських християн також прийняв систему керівництва місцевими об’єднаннями через уповноважених Союзу.

У 1930 р. вийшла Постанова Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів СРСР «Про боротьбу з контрреволюційними елементами в керівних органах релігійних об’єднань». Згідно з цією постановою зі складу керівних органів релігійних об’єднань повинні бути виключені куркулі, «позбавленці» та інші ворожі до Радянської влади особи. Якщо вони залишалися керівниками громад, релігійне об’єднання знімалося з реєстрації. Оскільки всі служителі культу автоматично вважалися «позбавленцями», то ця постанова набувала тотального значення. У такий спосіб Радянська влада намагалася обезглавити керівництво релігійних об’єднань, залишити їх без служителів.

Загроза зняття з реєстрації нависла над усіма релігійними об’єднаннями. Зняття з реєстрації означало позбавлення права функціонування релігійної громади. Якщо громада залишалася без служителя, який відмовився від служіння або був заарештований, її також знімали з реєстрації. Були випадки, коли одним за одним заарештовували 3-4 обраних громадою пресвітерів, щоб залишити її кінець кінцем без служителя та зняти з реєстрації.

До 1931 р. більшість церков баптистів та євангельських християн припинила свою діяльність. В Україні залишилось близько 10 офіційно діючих церков. Але це не значить, що баптистських церков більш не було. Хоча багато церков дійсно припинило своє існування, деякі просто перейшли на нелегальний стан, продовжуючи проводити богослужіння таємно, по хатах, проте і у цей вельми складний час продовжували виникати нові церкви.

Багато віруючих дійсно втратило свою воцерковленість або навіть залишили громади, а дехто продовжував ревно працювати, ризикуючи своєю свободою і навіть життям. Так, у Києві у 1934 р. виникла Дарницька церква, зібрання якої проходили у приватному будинку до 1937 р. Першим її пресвітером був Іван Петрович Біценко. Навіть у 1938 р., коли усі церкви у Києві були вже офіційно закриті, з молитовної групи, що збиралася на околиці міста на квартирі Добренка, виникла Києво-Святошинська церква.

Там, де церкви баптистів та євангельських християн жили у злагоді, або навіть іноді проводили спільні служіння, вони проіснували довше – до 1936–1937 рр., тобто до початку масових репресій. Така ситуація склалась, наприклад, у Вінниці та Дніпропетровську. До 1935 р. існували церкви (офіційно) у Києві та в Одесі.

З 1937 р. розпочалась друга хвиля гонінь. Вона тривала до початку Великої Вітчизняної війни і була апогеєм сталінських репресій. Кожна радянська людина могла стати жертвою системи. Причому в цей період проводяться масові розстріли звинувачених у ворожому ставленні до радянської влади. Досить часто смертні вироки маскувались під формулою «десять років без права листування».

У 1937 р. було повторно заарештовано колишнього голову Всеукраїнського союзу баптистів А.П.Костюкова, який після ліквідації Союзу з 1932 р. звершував служіння пресвітера у Київській церкві (перший раз його було засуджено на три роки у 1933 р.). Його було засуджено на 10 років без права листування. Додому він уже не повернувся. Хоча не відома точна дата його загибелі, але сумнозвісна формула «без права листування» дає всі підстави вважати, що у тому ж р. його було знищено.

У цей час переслідуються не лише активні служителі, а й усі віруючі. Відомі випадки масових арештів членів помісних церков. Так, у Дніпропетровську у 1940 р. за одну ніч було заарештовано 20 баптистів, а через деякий час, також за одну ніч, приблизно стільки ж євангельських християн. Невдовзі всі вони були розстріляні.

Слід зазначити, що українські євангельські віруючі зазнавали переслідувань не тільки на радянській території, але також й на території Західної України, яка перебувала під контролем Польщі та Румунії. Але все ж таки була деяка різниця між становищем українських баптистів у Галичині та на Буковині.

У Галичині віруючі зазнавали утисків, часто дуже жорстоких, подібних до тих, що зазнавали віруючі наприкінці ХІХ ст. у Російській імперії, від місцевих римо- та греко-католицьких священиків та керованого ними натовпу, але не на офіційному рівні, бо польське конституційне право проголошувало свободу совісті. Тому на 1938 р. у Галичині було 115 баптистських громад з понад 2 000 членами.

На Буковині ж переслідування мали офіційний характер, бо православна церква була визнана державною у Румунії (цікаво, що у 30-х роках прем’єр-міністром Румунії був патріарх місцевої православної церкви), а тому вихід із Православної церкви суворо карався державною поліцією. Особливо жорстоких утисків євангельські віруючі у Румунії зазнали, починаючи з 1938 р., коли були прийняті нові адміністративні акти про заборону молитовних зібрань віруючих. Але, незважаючи на це, український євангельсько-баптистський рух ширився і на цих землях.

У 1941 р. розпочалась Велика Вітчизняна війна. Ця, об’єктивно негативна, подія принесла певне полегшення віруючим. Відомо, що у тому ж 1941 р. було закрито Союз войовничих безбожників та його часопис «Безбожник». Влада тимчасово припинила утиски віруючих, бажаючи таким чином консолідувати усі сили суспільства на боротьбу з ворогом.

Євангельські віруючі не залишились осторонь всенародного лиха. У перші ж дні війни Всесоюзна Рада євангельських християн розіслала до всіх громад лист із закликом активно виступити на захист Батьківщини.

У травні 1942 р. представники союзів баптистів та євангельських християн підписали лист-звернення до всіх євангельських віруючих. У цьому листі викладено погляд на війну з християнської точки зору: «Небезпека для Євангелія велика.. Дорогому для всіх християн імені Христа Німеччина бажає протипоставити ім’я кровавого фюрера. Хай кожен брат і кожна сестра виконує свій обов’язок перед Богом та перед Вітчизною.. Будемо ми, віруючі, кращими воїнами на фронті та кращими працівниками у тилу! Рідна Батьківщина повинна залишитись вільною..» Цей лист знаменував початок процесу об’єднання між баптистами та євангельськими християнами на рівні керівництва союзів, бо підпис під ним стояв «Ваші брати у Христі – члени тимчасової Всесоюзної ради євангельських християн та баптистів – Я.І.Жидков, Андріїв, Орлов, М.І.Голяєв, О.В.Карєв та інші».[43]

Цікаво, що дехто з тих, хто підписав цей лист, в той час знаходився в містах позбавлення волі, наприклад Я.І.Жидков, якого у 1938 р. було засуджено на 8 років.

Тимчасова рада євангельських християн та баптистів була створена у травні 1942 р. в Москві. До її складу увійшли по 4 представники з боку кожного союзу: з боку баптистів – М.І.Голяєв, М.О.Левінданто, П.І.Малін, Ф.Г.Патковський; з боку євангельських християн – М.А.Орлов, Я.І.Жидков, О.В.Карєв, О.Л.Андріїв (І.А.Голяєв входив на початку роботи цього органу до його складу, але невдовзі, у тому ж 1942 р., помер).

Як уже зазначалося, дехто з них знаходився в той час в місця позбавлення волі. Тобто є всі підстави вважати, що поява цієї ради та початок об’єднання зверху були ініційовані з боку державної влади.

Потрібно усвідомити, що вищезгадані процеси проходили на рівні керівництва союзів, бо на окупованій території об’єднання баптистів та євангельських християн проходило стихійно, незалежно від волі керівництва союзів. Безумовно, що саме це об’єднання було проявом волі пересічних віруючих до спільності. Це викликало й динамічний ріст громад.

Переважно громади росли за рахунок віруючих, які відпали у 30-ті роки, а зараз повертались до баптистів, хоча під час всенародної трагедії відбувалося й масове навернення до Бога невіруючих. Цьому сприяло й те, що окупаційна влада ставилася віруючих досить лояльно, що було різким контрастом з передвоєнними утисками з боку радянської влади.

Нерідкими були й випадки, коли окупаційна влада надавала віруючим кращі будинки для проведення постійних богослужінь. Так, у Дніпропетровську об’єднаній громаді віруючих, яка налічувала понад 800 осіб, було надано Будинок культури шкіряників, що знаходився у центрі міста. Ці процеси логічно вели й до організаційного об’єднання союзів.

Після диверсійних актів з боку радянської агентури у Києві та реакції на них з боку німецької влади не могло бути й мови про те, щоб провести тут якийсь з’їзд. Він відбувся у кінці 1942 р. у Дніпропетровську. На нього з’їхались представники громад баптистів та євангельських християн з усієї України.

Делегати звітували, що у Східній Україні було 713 баптистських громад, у яких нараховувалося 32 000 членів. На цьому з’їзді було створено Дніпропетровське Всеукраїнське об’єднання євангельських християн-баптистів. Рада Союзу знаходилась у Дніпропетровську (звідси й назва). Головою було обрано Данила Даниловича Шаповалова (1909 – 1980), який в останні роки свого життя до 1977 р. звершував служіння старшого пресвітера по Харківській області (помер у 1980 р. за загадкових обставин). У 1941 р. його було обрано, а у 1942 р. висвячено на пресвітерське служіння. У 1942 р. його обрано головою Союзу ЄХБ. Секретарем було обрано Олексія Бордовського.

Союз почав видавати часопис «Молодой виноградник». Він виходив у рукописному виді. Його друкування планувалося налагодити в Новомосковську (Дніпропетровська область), але у зв’язку з наближенням лінії фронту цього не сталося. У Новомосковській друкарні розпочався видрук пісенників, робота над ними також не була закінчена. У 1943 р. відкрились курси регентів.

Наступний з’їзд у 1943 р. у зв’язку з наближенням фронту та масовою евакуацією населення не було можливості провести у Дніпропетровську, тому він відбувся у Кіровограді.[44] 

Повернення радянської влади принесло з собою й повернення утисків віруючих. Практично усе керівництво Всеукраїнського союзу було заарештовано. Заарештовували також і просто активних членів євангельсько-баптистських громад. Це викликало цікавий феномен у свідомості українських віруючих: хоча про німців говориться, як про окупантів, проте відзначається, що вони дали віруючим волю; водночас про радянську армію говориться як про «наших», тобто віруючі ідентифікують себе саме з радянською владою, але відзначається, що повернення «наших» принесло з собою нові утиски.

«Прийшли німці, дали свободу, прийшли наші, молитовні будинки закрили, братів заарештували»,– цю фразу можна часто почути від віруючих старшого покоління.

Багато хто з керівництва Всеукраїнського союзу з подякою пригадують невідому сестру з Дніпропетровської громади, яка працювала у місцевій в’язниці секретаркою (або медичним працівником) і якій вдалось зробити так, що більшу частину свого десятирічного строку віруючі відбували саме в цій в’язниці.

Звичайно, що умови у в’язниці відрізнялись від умов у сибірських концтаборах, але тут, в Україні, ув’язнені мали з боку місцевих віруючих підтримку, як матеріальну, так й моральну. Нерідко місцева віруюча молодь збиралась під стінами в’язниці та співала для своїх заарештованих братів.

Повернення радянської влади принесло з собою й мобілізацію до лав радянської армії. Дехто з віруючих дотримувався послідовних пацифістських поглядів, тому нерідкими були розстріли за відмову служити в армії. Багато з віруючих, не відмовляючись служити в армії, заявляли про свої релігійні погляди та відмову від зброї. Це закінчувалось направленням їх до складу медсанбатів, частин зв’язку, служб тилу, були й випадки позбавлення їх волі або навіть розстрілу. Але були й віруючі, які проходили службу безпосередньо в діючій армії

 

 

4. Повоєнні роки

Якщо окупація принесла з собою об’єднання віруючих, то після встановлення радянської влади знов почались розділення у вже об’єднаних громадах. Баптисти переважно пояснюють це втручанням емісарів євангельських християн, які приїжджали з Москви. 

Водночас почалося й об’єднання, санкціоноване з боку влади. Як вже зазначалося, у 1942 р. було створено Тимчасову раду євангельських християн та баптистів. У 1944 р. було отримано дозвіл на проведення Всесоюзної наради євангельських християн та баптистів. Ця нарада відбувалась з 25 по 29 жовтня 1944 р. На ній було присутніх сорок п’ять делегатів з правом ухвального голосу, серед них такі відомі діячі, як: М.О.Орлов, Я.І.Жидков, О.В.Карєв, М.І.Голяєв, П.І.Малін, І.І.Моторін, О.Л.Андріїв, Ф.Г.Патковський, М.О.Левінданто. Серед делегатів було й 7 жінок. Деякі з делегатів були спеціально звільнені з місць позбавлення волі для участі в цій нараді. Але були й такі віруючі, які відмовились брати у цій нараді участь, вбачаючи в цьому заході компроміс з безбожною владою. Вони вирішили страждати у в’язницях та таборах, ніж піти на компроміс.

Безумовно, що проведення цієї наради було принаймні санкціоновано, якщо не ініційовано, владою. Це можна пояснити тиском на Й.В.Сталіна з боку союзників під час Тегеранської (1943 р.) та Ялтинської (1944 р.) зустрічей, які вимагали полегшення долі радянських віруючих. Але, як би то не було, рішення цієї наради відповідало багаторічному бажанню та мріям пересічних віруючих, як баптистів, так і євангельських християн, про об’єднання та спільну працю.

Як продовження рішень з’їзду 1920 р. розглядав цю нараду у своїй доповіді з питання об’єднання і Я.І.Жидков.

У резолюції наради було записано: “Віддавши повному забуттю всі суперечності у минулому, з двох союзів – Союзу євангельських християн та Союзу баптистів – створити один Союз євангельських християн та баптистів із керівним органом – Всесоюзною радою євангельських християн та баптистів з перебуванням її в місті Москві”.[45]

Головою союзу було обрано Якова Івановича Жидкова, секретарем – Олександра Васильовича Карєва. Обоє вони були представниками євангельських християн. Узагалі більшу частину керівництва нового Союзу складали представники євангельських християн. Тобто лідери євангельських християн, які своєю чисельністю та згуртованістю громад завжди суттєво поступалися баптистам, помітно зміцнювали керівні позиції. Це згодом позначилось й на догматиці, яка (якщо не на рівні офіційного віровчення, то принаймні на рівні особистих поглядів, як пересічних віруючих, так і керівництва), стала виражати більш погляди євангельських християн, ніж баптистів.

Хоча євангельські християни, зі свого боку, прийняли баптистські погляди щодо пресвітерів та їх висвячення, рукопокладення після хрещення та деякі інші. До складу Президії ВРЄХтаБ увійшли М.А.Орлов, П.І.Малін та М.І.Голяєв. Членами Ради також було обрано О.Л.Андріїва, Ф.Г.Патковського та М.О.Левінданто.

На нараді 1944 р. прийнято Положення про Союз євангельських християн та баптистів. З’їзди, згідно з цим положенням, не передбачалися. Їхні функції як вищого керівного органу брала на себе Всесоюзна Рада Євангельських християн та баптистів (ВРЄХтаБ). Це була міна сповільненої дії, яка вибухнула на початку 60-х років. Також була прийнята система уповноважених ВРЄХтаБ (старших пресвітерів) по регіонам (з 1 квітня 1947 р. звання «уповноважений ВРЄХБ» було скасовано). Уповноваженим по Україні було призначено О.Л.Андріїва, також вихідця з євангельських християн – пресвітера однієї з московських церков євангельських християн та товариша голови Всесоюзної Ради євангельських християн.

У 1945 р. Президією ВРЄХтаБ було прийнято рішення з 1 січня 1946 р. у назві Союзу скасувати сполучник «та» і замінити його дефісом (–). Таку ж назву отримали й церкви, які входили до складу союзу, тобто було поновлено назву, яка була прийнята ще у 1903 р. У тому ж 1945 р. було прийнято рішення про святкування 27 жовтня як Дня єдності в ознаменування об’єднання 1944 р. (з часом дату святкування було перенесено на останню неділю жовтня).

Можна було передбачати, що не всі віруючі погодяться з таким об’єднанням, особливо баптисти, які були менш репрезентовані в керівних органах Союзу. Тому з середини 40-х років виникає така течія, як «чисті баптисти», тобто баптисти, які не прийняли об’єднання 1944 р. Її послідовники вели роботу у громадах Донецької, Луганської, Запорізської, Дніпропетровської та деяких інших областей.

“Чисті баптисти” вчили, що брати та сестри з числа євангельських християн повинні обов’язково приймати покладання рук, засуджували прийняття до Союзу п’ятдесятників (про що мова буде далі), а також засуджували керівництво Союзу за досягнення єдності, вважаючи це “нечистою справою”.

Спочатку вони досягли суттєвих успіхів, але невдовзі перетворились у досить нечисленні громади, що не мали будь-якого суттєвого впливу на релігійні процеси у церкві. Була спроба їх об’єднання між собою у Донецькій та Харківській областях, але цього не відбулось, а з плином часу ці громади з різних причин практично загубили зв’язок між собою, перетворившись на маленькі групки сектантського типу, переважно з віруючих похилого віку. Також виникає вчення про досконалість, яке поширює якийсь Корнієнко переважно серед колишніх громад євангельських християн на Сумщині. Слід зазначити, що у 90-х роках в Росії було поновлено діяльність Союзу євангельських християн, який проголосив себе правонаступником Всесоюзного союзу євангельських християн.

 

У січні 1945 р. починає виходити часопис об’єднаного Союзу «Братський вісник» – офіційний орган ВРЄХБ. Згідно із редакторським зверненням, цей часопис повинен був стати «доброю новиною, братською новиною для всіх братів та сестер, розсіяних по величезній території… Радянського Союзу, подібно до того, як Євангеліє Господа нашого Ісуса Христа є доброю, радісною новиною для всіх людей, в усіх кінцях земної кулі». Часопис розглядався як продовження раніш друкованих братських часописів – «Русский рабочий», «Христианин», «Утренняя звезда», «Радостная весть», «Вера», «Слово истины», «Баптист», «Баптист України».[46]

У першому номері часопису подавалась інформація про Всесоюзну нараду 1944 р. та її результати. Звичайно він виходив шість раз на рік, друкуючи духовно-повчальні статті, поетичні твори, заяви керівництва з різних питань та новини з життя помісних церков. Зайве говорити, що то був офіційний часопис з усіма ознаками підконтрольного видання, тим більше, що він знаходився під постійною цензурою з боку влади. З деякими перервами він друкується навіть до сьогоднішнього часу.

 

У серпні 1945 р. керівники християн віри євангельської (п’ятдесятників) звернулись до ВРЄХтаБ для обговорення можливості та умов входження їх громад до складу союзу євангельських християн та баптистів. Це бажання було вимушеним, бо влада не давала дозволу на діяльність п’ятдесятницьких громад, в той час як громади євангельських християн та баптистів (принаймні ті, які отримали державну реєстрацію) діяли легально.

Додаткова трудність була в тому, що українські п’ятидесятники наполягали на омовінні ніг. Після обговорення всіх питань, пов’язаних з проблемами входження п’ятдесятників до Cоюзу, 24 серпня того ж 1945 р. представники ВРЄХтаБ та християн віри євангельської (п’ятдесятників) – Панько, Пономарчук, Бідаш та Вашкевич – підписали так звану Серпневу угоду. У ній визнавалось, що сповнення силою згори може проходити як зі знаменням інших мов, так і без цього знамення, що інші мови є одним з дарів Духа Святого, які даруються не усім, а окремим віруючим (1Кор.12.4-11); що без тлумачення незнайома мова є безплідним даром, а тому необхідно при відсутності тлумача утримуватися від говоріння на незнайомих мовах у громадських зібраннях. Відносно омовіння ніг було рекомендовано вести серед християн віри євангельської виховну роботу для досягнення одного з євангельськими християнами та баптистами розуміння цього питання.

Через 8 місяців в Україні 116 з 200 церков християн віри євангельської увійшли до складу Союзу. Дмитра Івановича Пономарчука, керівника українського Союзу християн євангельської віри, було обрано до складу ВРЄХБ та призначено старшим пресвітером по Дніпропетровській області, а потім й помічником уповноваженого ВРЄХБ по Україні (з 1913 по 1925 роки він був членом громади євангельських християн, спочатку у Миколаєві, а потім у П’ятихатках Дніпропетровської області). Після того, як його було призначено старшим пресвітером по Молдавії, старшим пресвітером по Дніпропетровській області став Г.Г.Понурко – колишній голова Союзу християн євангельської віри, який займав цю посаду після Воронаєва.

Після поїздки на Закарпаття у лютому 1946 р. О.В.Карєва та О.Л.Андріїва об’єдналися з євангельськими християнами-баптистами та увійшли до складу Союзу баптисти та вільні християни (дарбисти) Закарпаття. Вільні християни представляли собою другий за кількістю протестантський рух на Закарпатті. Це вчення було завезене на Закарпаття у 1920 р. з США Петром Семеновичем, мешканцем с.Ключарки, що біля Мукачевого. Звідси поширилося по всій області. Вони виступали проти водного хрещення, ламання хлібу, молитовних будинків, оплачуваних пресвітерів та проповідників, проти свят та будь-яких зображень, прикрас, музикальних інструментів, а також проти державної реєстрації громад.

Згідно з актом про об’єднання, вільні християни обіцяли проводити хрещення та ламання хлібу, а також провести реєстрацію своїх громад згідно з діючим законодавством. Це рішення було прийнято об’єднаною конференцією баптистів та вільних християн, яка проходила 22-24 лютого у м. Мукачеве. Старшим пресвітером по Закарпатській області було призначено брата Є.Є. Штумпфа.

У 1947 р. до складу Союзу увійшли євангельські християни у дусі апостолів, або єдинобожці (або смородинці ­– за прізвищем лідера), які висловили свою згоду з Серпневою угодою. Хрещення по вірі «в ім’я Отця, Сина та Святого Духа» та «в ім’я Ісуса Христа» були визнані як такі, що мають однакову силу, тобто віруючі у дусі апостолів не підлягали перехрещенню. Але на майбутнє було визнано доцільним прийняти одну формулу – «в ім’я Отця, Сина та Святого Духа».

У тому ж році до Союзу приєднались євангельські християни-тверезенники (схожі з християнами віри євангельської).

Також до складу Союзу євангельських християн-баптистів увійшло близько 70 церков Союзу церков Христових Західної України та Західної Білорусі.

Слід зазначити, що коли Волинська область перебувала під владою Польщі, деякі громади євангельських християн-баптистів увійшли до Союзу церков Христових, потім приєдналися до Союзу євангельських християн-баптистів.

Майже усі ці входження до складу Союзу євангельських християн-баптистів були вимушеними та ініційованими владою з метою створити одну підконтрольну їй організацію, яка б перешкоджала діяльності окремих незалежних союзів. З іншого боку, незважаючи на всі документи, що встановлювали погодження з умовами вступу тих чи інших груп до складу Союзу євангельських християн-баптистів, об’єднання груп, відмінних за своєю догматикою та розумінням богословських питань, вело до постійних проблем у помісних церквах, чвар між представниками окремих груп.

Особливі складнощі в Україні виникали з представниками християн віри євангельської, які, незважаючи на Серпневу угоду, продовжували практикувати в об’єднаних церквах говоріння іншими мовах, омовіння ніг та пророцтва. Усе це досить несприятливо впливало на внутрішню церковну обстановку. Тому у 1946 р. було прийнято рішення виключати з церков тих, хто сіятиме розбрат. Але це не так просто було зробити, бо чисельність п’ятдесятників в об’єднаних церквах була значною, тому

пресвітер знаходився в досить тяжкому становищі: якщо він намагався якось обходити протиріччя між баптистами та п’ятдесятниками, перші звинувачували його в проп’ятдесятницькому настрої, а якщо він забороняв п’ятдесятникам їхні специфічні прояви під час зібрань, вони погрожували йому вийти з громади.

До того ж багато християн віри євангельської так й не увійшли до Союзу, продовжуючи проводити свої богослужіння окремо, практично на нелегальному становищі.У 1955 р. ВРЄХБ, підтвердивши своє рішення про виключення з громад тих п’ятдесятників, які не виконують положень Серпневої угоди, закликало пресвітерів до більш терпимого ставлення до п’ятдесятників у разі виконання ними вимог угоди.

Слід зазначити, що у 1954-1956 рр. велику роботу з досягнення єдності між євангельськими християнами-баптистами та християнами євангельської віри у Дніпропетровській області проводили керівники колишнього Союзу християн євангельської віри Г.Г.Понурко та М.С.Бут. У 1955-1956 рр. відбулося об’єднання неприєднаних п’ятдесятників, однак було пооушено питання про вихід п’ятдесятників зі складу Союзу євангельських християн-баптистів на підставі догматичних розходжень. Але цього не сталось, мабуть тому, що багато хто з них розумів, що виходячи зі складу офіційного дозволеного органу, вони ставлять себе в опозицію до влади.

На нараді ВРЄХБ з керівними робітниками з числа християн віри євангельської, яке відбулось у серпні 1959 р., відзначалось, що за період з 1945 р. до Союзу євангельських християн-баптистів на території СРСР приєдналося майже 25 000 п’ятдесятників, окремо перебувало 14 000, хоча 4 000 з них висловлювали своє бажання приєднатися до Союзу.

Досить непросто міркувати про те, чи було б краще, якщо п’ятдесятники все ж таки вийшли зі складу євангельсько-баптистських громад, чи ні. Відомо, що їх знаходження в об’єднаних церквах часто призводило до напруження обстановки. Особливо це відчувалося на Донбасі, в Одеській області (де у с. Маякі знаходився свого роду духовний центр п’ятдесятників) та на Тернопільщині, де історично п’ятдесятники чисельно завжди переважали баптистів. Тому коли за часів перебудови християни віри євангельської нарешті змогли створити свій власний союз, усі сприйняли це з радістю.

Досить цікаво, що дехто з п’ятдесятників, переважно старшого віку та ті, що сповідували помірковані погляди, залишилися в євангельсько-баптистських церквах. Питанню єдності з християнами віри євангельської надавалося великої ваги практично на всіх нарадах, пленумах та з’їздах, що їх проводив ВРЄХБ. 

Об’єднанню сприяла й легалізація громад євангельських християн-баптистів. В Україні до 1949 р. було зареєстровано 1 165 церков, які об’єднували 82 600 віруючих.[47] Але, хоча це дійсно було значне покращення становища віруючих, у той же час нерідкими були й випадки арештів та ув’язнення віруючих. Починаючи з 1948 р., з’являються ознаки нових утисків: припиняється реєстрація нових громад, а діяльність зареєстрованих обмежується, поновлюється зняття громад з реєстрації.

У 1947 р. ВРЄХБ отримала запрошення взяти участь у Сьомому всесвітньому конгресі баптистів, однак відмовилась від цієї можливості, скоріш за все під тиском з боку влади, бо передбачаалося, що він буде мати не стільки духовно-повчальний, скільки політичний характер, бо на його порядку денному стояло питання про комунізм як перешкоду у справі євангелізації та інші питання соціального плану. Про свою відмову ВРЄХБ направила листа до Керівного комітету Конгресу, заявивши у ньому, що “комунізм є життєвим ідеалом усього радянського народу”.[48]

У 1955 р., після 20-річної перерви (1934-1950), баптистська делегація взяла участь у роботі ювілейного, Десятого всесвітнього конгресу баптистів. Я.І.Жидкова було обрано одним із віце-президентів Всесвітнього союзу баптистів. Починаючи з цього конгресу, делегації баптистів із СРСР стабільно брали участь майже в усіх конгресах та конференціях Всесвітнього союзу баптистів. Також з 1958 р. ВРЄХБ брала участь у Європейській баптистській федерації, яка була створена у 1950 р. Баптистську делегацію було запрошено ще на перший конгрес Федерації, у 1952 р., але запрошення було відхилено.

Присутність делегацій з СРСР на закордонних баптистських форумах мала засвідчити і продемонструвати усьому світові відсутність переслідувань за віру в СРСР. Слід пам’ятати, що беручи участь у закордонних форумах, але практично не знаючи іноземних мов, члени делегації із СРСР залежали від перекладачів, відносно частини яких у них були підозри у співпраці з державними органами.

У 1948 р. у Положення про Союз євангельських християн-баптистів були внесені деякі зміни. Повернення у 1953-1954 рр. із заслання до своїх громад деяких старих працівників, які не брали участі у роботі по об’єднанню та дотримувались своїх старих поглядів про недоцільність спільної роботи баптистів, євангельських християн та християн віри євангельської, спричинило новий поштовх сепаратистським тенденціям. (повернулись із заслання старічки і почались проблеми)

Активізувались «чисті баптисти», які лише у Донецькій області мали тисячу членів своїх громад (взагалі по Україні цей рух у 1953-1955 роках підтримували близько 2 000 віруючих). Було зроблено спробу створення союзу «євангельських християн-досконалістів». «Чисті баптисти» намагались створити свій окремий союз, критично ставлячись до об’єднання з євангельськими християнами та зовсім негативно до об’єднання з п’ятдесятниками. Але ці спроби не мали вагомого результату. А приєднання у 1957 р. одного з відомих керівників «чистих баптистів», Михайла Єгоровича Зюбанова, до Союзу євангельських християн-баптистів спричинило розкол у лавах перших, який призвів до того, що від них залишились лише незначні групки у Донбасі.

У 1954 р. на ознаменування святкування об’єднання України з Росією, відбулося переведення Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР, що означало і входження до українського баптистського братства 14 кримських громад із 1 400 членами. У 1957 р. після неодноразових прохань з боку ВРЄХБ влада дозволила надрукувати у державній типографії десять тисяч примірників Біблії. Це була визначна подія, тому що Біблій та Нових Заповітів катастрофічно не вистачало не тільки для пересічних віруючих, а й для проповідників. На всесоюзному спілкуванні християнської молоді у Дідовську (Підмосков’я) пропонувалось навіть взяти на облік усі Євангелія та Біблії у віруючих похилого віку, щоб потім ці книги могли успадкувати молоді християни

 

5. Розкол за 60-х років та його наслідки

На початку 60-х рр.. у ВРЄХБ помітно проявилися негаразди. Нерідкими були випадки адміністрування з боку старших пресвітерів.

1 Досить часто пресвітери помісних громад не обиралися громадами, а призначалися старшими пресвітерами та центральним керівництвом, що являло собою серйозний відхід від євангельсько-баптистського розуміння церковного устрою. Траплялися випадки, коли старші пресвітери забороняли допомагати заарештованим віруючим та їхнім родинам.

Починаючи з 1947 р., керівництво Союзу на сторінках “Братского вестника” повело мову про

2 необхідність зменшення кількості хрещень, обґрунтовуючи це тим, що дуже часто до хрещення допускалися “нестверджені вірою” молоді люди, які не готові до нього, закликало до святкування державних свят, а пресвітерам наказувало виховувати віруючих у дусі радянського патріотизму.

Багато з пресвітерів, пам’ятаючи переслідування і терор 30-х років, з усіх сил намагалися зберегти рядових віруючих, приймаючи вогонь на себе і підкоряючись деяким вимогам офіційної влади. Дуже часто вони грали “подвійну гру”, погоджуючись з частиною вимог, щоб усіма можливими та неможливими засобами зберегти регулярне богослужіння.

Така подвійність призводила до зростання невдоволення діями керівництва, особливо з боку молоді. У 1959-1960 рр. на Україні внаслідок пробудження серед молоді незалежно від офіційного баптистського керівництва було нелегально створено Союз молоді ЄХБ з центром в Одесі. Очолив Союз Й.Д.Бондаренко. Союз проводив активну євангельську праця. Активна позиція саме молоді пояснювалася не лише властивим їй запалом, а й тим, що молоді віруючі не зазнали страшного сталінського терору, а тому не мали того страху, який мали похилого віку віруючі.

Авторитет ВРЄХБ почав падати ще й тому, що її керівництво (Всесоюзної Ради) не

 3 відважувалося реагувати на часті випадки відмови громадам у реєстрації та її анулювання, що вело до закриття громад.

4 На сторінках офіційного баптистського органу “Братський вісник” не подавалося інформації про закриття громад, а повідомлялося, що одна громада виявила бажання приєднатися до іншої.[49]

Об’єднання громад було єдиним шляхом, яким старші пресвітери того часу намагалися врятувати легальний стан віруючих, та можливістю більш-менш офіційно збиратися для богослужінь.

5 Оскільки ВРЄХБ об’єднувала лише зареєстровані громади, досить значна частина євангельсько-баптистських церков знаходилась поза нею і була під жорстоким вогнем репресій.

Не дуже стійка позиція керівництва, хоча й допомагала врятувати богослужіння та церковне життя, у той же час призводила й до розділень у церквах: частина віруючих, засуджуючи дії керівництва, виходила з громади.

Складалась досить небезпечна обстановка, але навіть якось обговорити її та чинники, що призвели до неї, не було можливості, тому що, з’їзд, згідно з Положенням, не передбачався.

6 Це призвело до того, що склад ВРЄХБ не оновлювався, відбувалось лише дообрання членів замість тих, що вибули з фізичних причин.

Уже наприкінці 50-х років з’являються групи віруючих, що відокремились за вказаними мотивами від своїх церков. На сторінках “Братського вісника” з’являються статті, де засуджується це відокремлення як дії сатани.[50] Тим, хто бачив гріх у церкві, рекомендувалось тільки умовляти винних, а якщо це не буде прийнято позитивно – терпіти та молитися, але не відділятися від церкви.[51] 

Усе це послужило передумовами того розділення в євангельсько-баптистському братстві, яке відбулось на початку 60-х років ХХ ст.

Безпосередньою причиною розділення послужило розповсюдження двох документів ВРЄХБ, які повинні були направляти усю діяльність помісних церков євангельських християн-баптистів.

1.      Це було нове Положення про Союз євангельських християн-баптистів ( з’їзд не передбачався)  

2.       Інструктивний лист старшим пресвітерам ВРЄХБ. Вони були прийняті на пленумі ВРЄХБ, який відбувся 25 –  29 грудня 1959 р. На цьому пленумі Я.І.Жидков заявив, що зростання церков викликає незадоволення серед “людей, які належать до іншої ідеології”, а тому “Рада з релігійних культів дає зрозуміти, щоб ми увійшли до берегів”.[52]  Це й було зроблено на пленумі.

Згідно з новим Положенням, з’їзд також не передбачався. Вимагалось максимально обмежити хрещення віруючих віком з 18 до З0 років. Інструктивний лист взагалі вимагав покінчити з «погонею за кількістю віруючих». Проповідувати мали право лише пресвітер, члени виконавчого органу та ревізійної комісії. Тобто проповідувати у церкві могли лише декілька осіб (4-5), що також суперечило звичайній практиці, прийнятій у євангельсько-баптистських церквах. Під час богослужінь потрібно було уникати закликів до публічного покаяння, тобто практично вимагалося відступити від ідеї євангелізації, якій баптисти були вірні протягом усієї своєї історії.  

Відповідальність за виконання цих вимог, згідно з Інструктивним листом, покладалась на пресвітера церкви.

Згідно з Листом, пресвітер, щоб не допускати неблагочинності під час богослужіння, не повинен був допускати концертних хорових виступів, використання оркестру, декламації віршів, тобто усього того, що складало й складає звичайну практику богослужінь у євангельсько-баптистських церквах. Духовні потреби могли задовольнятися лише у приміщенні зареєстрованої церкви.

 Але пунктом, який викликав найбільше обурення віруючих, була заборона допускати на богослужіння дітей.

Лист закінчувався таким словами: “У минулому.. в деяких наших громадах відбувалося порушення законодавства про культи: були випадки хрещення осіб молодше 18 років; надавалась матеріальна підтримка з коштів громади; улаштовувались біблійні та інші, спеціального характеру, зібрання… та траплялися інші порушення радянського законодавства про культи. Усе це необхідно тепер зжити в наших громадах”.[53]

Текст документів, безсумнівно, був підготовлений державними органами, а члени ВРЄХБ повинні були лише його підписати. Ідеї цих документів збігаються з Положенням 1929 р. Якщо тоді влада боролась з віруючими за допомогою законодавства, то зараз було вирішено покінчити з рухом євангельських християн-баптистів зсередини.

Супротивники ВРЄХБ вважають, що її члени просто були змушені зробити це, бо в іншому випадку їх чекав новий арешт, і це, можливо, так і було б. Всесоюзна Рада, очевидно, керувалася бажанням “зберегти тих, кого Христос доручив їй пасти, як членів Його Церкви”. Такий мотив відчувається в її тогочасних діях.

Звичайно, що ці документи не могли бути позитивно зустрінуті багатьма віруючими. Більша частина церков, яким були направлені ці документи, або не дала відповіді, або висловила своє обурення. Досить часто, отримавши ці документи, пресвітер скликав церковну раду, яка після їх читання, приймала рішення знищити їх та не доводити до відома церкви. А іноді таке рішення приймав сам пресвітер, не знайомлячи з ними навіть членів церковної ради.

Але слід зазначити, що були й ті громади, які почали послідовно проводити положення цих документів у життя. Знаходились навіть такі віруючі, які стояли біля дверей молитовного будинку, щоб не допускати дітей на богослужіння (багато хто з них потім каявся в цьому). Мотивація була така, якщо ми не будемо притримуватись цих положень, то влада закриє взагалі наш молитовний будинок.

Так міркувало й керівництво. Наприклад, О.В.Карєв називав Положення та Інструктивний лист двома рейками, “по яких іде наше братство”. Далі він заявляв: “Не визнавати цих документів – значить йти проти влади”.[54] Тобто недвозначно визнавалось те, що ці документи служать інтересам не євангельсько-баптистського братства, а державної влади.

Слід пам’ятати, що в той час держава взяла курс на будівництво комунізму, в якому віруючим не знаходилось місця, і програма дій М.С.Хрущова була в тому, щоб “показати останнього віруючого по телебаченню у 1980 

Цікаво, що керівництво Союзу не опублікувало цих важливих документів на сторінках “Братського вісника”, віддавши натомість багато сторінок різного роду миротворчим конференціям, демонструючи тим самим подвійність свого становища.

Прийняття цих документів призвело до розділення в євангельсько-баптистському русі, бо незгодні з документами виходили зі складу реєстрованих церков, що підпорядковувалися ВРЄХБ, або їх виключали зі складу членів реєстрованої церкви.

Своє обурення висловили й віруючі нереєстрованих церков.

Результатом цього була поява у 1960-1961 рр. Ініціативної групи, яка ставила за мету скликання всесоюзного з’їзду євангельських християн-баптистів. Ядро цієї групи було обрано на членському зібрані нереєстрованої громади м.Узлова (Тульська обл.), де пресвітерське служіння звершував Геннадій Констянтинович Крючков, який й очолив Ініціативну групу. До її складу входили й баптисти з України: з самого початку О.Ф.Прокофьєв, а трохи пізніше – І. Я. Антонов з Кіровограда, М.Т.Шаптала з Ханженкового Сталінської (Донецької) області та інші.[55] Перша нарада Ініціативної групи відбулась (звісна річ, нелегально) у Харкові.

Члени групи у серпні 1961 р. двічі звертались до ВРЄХБ з пропозицією про скликання надзвичайного всесоюзного з’їзду. Спочатку члени Ініціативної групи вручили Жидкову та Карєву “Послання президії ВРЄХБ”. А через кілька тижнів відбулась ще розмова по телефону між О.В.Карєвим та Г.К.Крючковим.

Пропозиція про скликання з’їзду не була прийнята. Карєв посилався на те, що Рада у справах релігійних культів не дала своєї відповіді.

Ще через три місяці, під час розмови Крючкова та інших членів Ініціативної групи з керівництвом ВРЄХБ, О.В.Карєв остаточно заявив: “Нам доручено сказати вам, що голова Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР уповноважив нас заявити вам про те, що з’їзд не буде дозволено ні за яких обставин…”[56]

Слід зазначити, що члени Ініціативної групи не дуже сподівались на позитивну реакцію та реально оцінювали положення ВРЄХБ, яка знаходилась під жорстким контролем з боку державної влади. Так, через 25 років члени тодішньої Ініціативної групи згадували про ті події:

“Повне невір’я офіційних працівників у можливість проведення такого з’їзду – цілком зрозуміле. Знаходячись під абсолютним контролем з боку атеїстичних органів, служителі ВРЄХБ не мали права без їх дозволу навіть пленум скликати, тобто зібратись у кількості п’ять-десять осіб для вирішення будь-яких внутрішньоцерковних питань. Про такий дозвіл вони могли прохати цілий рік (!) – й не отримати позитивної відповіді”.[57] 

Сам Карєв у приватній розмові з Крючковим досить ясно аналізував те, що відбувалося: “У свій час ми дали надіти на себе зашморг, а тепер затягуємося з кожним днем все тугіше”.[58] Карєв реально розумів умови, в яких євангельським християнам-баптистам приходилось звершувати своє служіння. В одному з листів до Оргкомітету він писав: “Труднощі для дітей Божих створюються законами нашої країни. Небувала в історії людства за своїм розмахом та силою боротьба з релігією, яка проводиться в нашій країні, – от що народжувало, народжує та буде народжувати страждання й “дітей” й “батьків”.[59]

Водночас на сторінках офіційного “Братського вісника” заявлялося діаметрально протилежне: “Із проголошенням радянським урядом свободи совісті євангельські християни-баптисти мали можливість безперешкодно продовжувати свою діяльність в області проповіді Євангелія, організації та виховання своїх громад та видавництва духовної літератури та підготовки своїх духовних служителів”.[60]Тоді Ініціативна група звернулась до помісних церков зі своїми посланнями. У них керівництво ВРЄХБ звинувачувалося у малодушності, відступі від істини, у зв’язках зі світом та проведенні програми атеїзму.

У першому посланні говорилось про те, що євангельські християни-баптисти стали на шлях відступу від Господа та лишились Його благословінь ще за 20-х рр. Ініціативна група пропонувала братству відділитися від Всесоюзної Ради ЄХБ на підставі вказівок ап. Павла у 2 Кор. 6:14-17 та клопотати перед державною владою про проведення з’їзду.

Перші документи Ініціативної групи, незважаючи на те, що до її складу входило декілька осіб, були підписані лише двома: Г.К.Крючковим та О.Ф.Прокоф’євим. Це робилося для того, щоб у випадку арешту тих, хто підписав ці документи, а такий арешт можна було програмувати, інші члени Ініціативної групи могли б продовжувати свою діяльність.

Але керівництво Ініціативної групи у своєму справедливому обуренні зробило декілька помилок. Перша з них була стратегічного характеру.  

Представники Ради у справах релігій та органів безпеки, які ініціювали прийняття та розповсюдження Інструктивного листа, були досвідченими та далекозорими політиками. Вони добре розуміли наслідки своїх дії, тому не могли не передбачити розколу в баптистських церквах, маючи великий досвід проведення таких розкольницьких акцій в середовищі з політичних партій та інших релігійних організацій, зокрема досвід боротьби з Православною церквою. Вони прогнозували саме такий сценарій дій. Тому, очевидно, з боку влади все робилось для того, щоб спровокувати розкол, а потім шляхом найменшого опору боротися з кожним угрупованням, наштовхуючи їх один на одного.

По суті, так і розгорталися події. Звичайно, від тих подій пройшло ще небагато часу, і зараз ще важко оцінити всі нюанси та політичні, емоційні й інші мотиви, що визначали події 60-х років.

Але певна річ, єдність віруючих була на користь ЄХБ, а розділення на користь їхніх опонентів, тобто атеїстичної держави.

Якби члени Ініціативної групи у своїй критиці ВРЄХБ не пішли на розкол, а зберегли єдність, то церкви ЄХБ, можливо, були б значно міцніші, як це демонструє практика тих регіонів, де розколу вдалось уникнути.

Члени Ініціативної групи повинні були зробити наступний крок і обґрунтувати свої дії догматично та біблійним авторитетом. І тут їх чекала наступна западня – догматична помилка. Вони поділили церкви ЄХБ на ті, що гинуть, та ті, що спасають.

Ті церкви, які залишалися у складі Всесоюзної Ради ЄХБ, проголошувалися позбавленими спасіння. Церкви ж, що пішли за Ініціативною групою, проголошувались тими, що спасають. Це була досить серйозна, але неминуча помилка, бо згідно з євангельсько-баптистським віровченням, спасає не церква, а лише Ісус Христос. І хоча керівництво Ініціативної групи офіційно заперечувало такі погляди, але у заявах, які друкувалися в їхніх часописах, воно послідовно проводило саме таку точку зору.[61]

Таку помилку не можна було не зробити, якщо ступити на шлях відокремлення і пошуку особливої святості. Усі по-сепаратистському налаштовані групи протягом усієї історії Церкви роблять таку ж саму догматичну помилку, бо вона неминуче диктується логікою сепаратизму. Так було з новаціанами у 2 ст., з донатистами – в 4-му та іншими групами, які прагнули досягти святості шляхом відокремлення від основної маси віруючих.Оцінюючи заяву Ініціативної групи щодо “відступлення братства від Господа ще за 20-х років”, можна погодитись з С.П.Фадюхіним, який піддав цей пункт нищівній критиці, заявивши, що “такий висновок можуть зробити лише ті, хто в силу своєї молодості не встиг познайомитися з історією нашого братства… або ж ті, які… перекручують… факти, що увійшли в історію церкви нашої країни”.[62] 

Деякі дослідники шукають богословську причину розколу у відстоюванні саме баптистських принципів. У перші роки це певною мірою могло бути справедливим, якщо згадати, що керівництво Всесоюзної Ради ЄХБ переважно складалося з колишніх євангельських християн. А розкол проходив саме у євангельсько-баптистському середовищі. Церкви, що відійшли від Всесоюзної Ради ЄХБ не мали у своїх лавах п’ятдесятників (хоча нереєстровані п’ятдесятники кілька разів звертались до керівництва нового руху з пропозиціями про об’єднання), тобто були більш однорідними за своїм віровченням. Згодом саме послідовники Ініціативної групи опинилися на більш армініанських позиціях, ніж ВРЄХБ. Хоча ці позиції не знайшли свого прямого відбиття у їх віросповідних документах. Керівники Ініціативної групи, особливо Прокоф’єв, категорично висловлювалися проти військової присяги.

У середовищі нинішнього українського баптизму, оцінюючи феномен розколу, вказують і на таку причину, як споконвічний конфлікт між батьками та дітьми. Більшу частину прихильників Ініціативної групи складала саме молодь. Це викликало й проблеми, бо серед прихильників Ініціативної групи у перші роки її існування катастрофічно не вистачало висвячених служителів. Тобто церкви, що створювалися з числа відлучених з офіційних церков, часто не мали служителів. Це призвело до того, що першочерговим завданням членів Ініціативної групи було висвячення служителів з числа молоді для нових громад. У свою чергу це призвело до нових проблем, які виникли після того, як більш старших братів було заарештовано. Проблеми виникли через те, що нове покоління служителів досить часто не мало ні досвіду, ні мудрості, притаманних досвідченим служителям.

Листи помісних церков із клопотання про дозвіл на проведення всесоюзного з’їзду спричиняли гоніння як на керівників Ініціативної групи, так і на тих, хто підписував ці листи. Церкви, які відійшли від ВРЄХБ, не отримали реєстрації.

Саме їх існування та богослужіння вважалося незаконним. Це призводило до розгону богослужінь, відібрання або руйнування молитовних будинків і арешту керівників та активних членів. Але незважаючи на досить складні умови, новий рух набирав сили. Здається, державна влада, навіть прогнозуючи розкол, не очікували таких масштабних наслідків.

З 29 листопада по 2 грудня 1961 р. відбувся розширений пленум ВРЄХБ, спеціально присвячений питанню щодо дій Ініціативної групи, на якому, крім членів ВРЄХБ та Ревізійної комісії, було ще 19 старших пресвітерів.

На цьому пленумі О.В.Карєв заявив, що ґрунт для активізації Ініціативною групою своєї діяльності є сприятливим. На пленумі звучали голоси з пропозицією про скликання з’їзду. Прихильником скликання з’їзду був старший пресвітер по Україні О.Л.Андріїв. Було проведено порівняння пунктів Положення та Інструктивного листа з віровченням ЄХБ, Статутом, що був запропонований Ініціативною групою, та діючою постановою 1929 р. “Про релігійні об’єднання”. Виявлено невідповідність пунктів Положення та Інструктивного листа як віровченню, так навіть і діючому законодавству. Відтак було вирішено звернутися до державних органів за дозволом на проведення з’їзду. У 1961–1962 рр. керівництво Всесоюзної Ради ЄХБ тричі зверталось до Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР, подаючи їй прохання про дозвіл на проведення з’їзду, результати порівняння пунктів Положення та Інструктивного листа з іншими діючими документами.

На з’їзді планувалось прийняти новий Статут Союзу ЄХБ. Однак влада не дала позитивної відповіді, і це ще раз підтверджує її рішучий намір, спрямований на розкол.

У 1962 р. на нараді членів Ініціативної групи прийнято рішення створити Організаційний комітет із скликання всесоюзного з’їзду ЄХБ. Цей крок Ініціативної групи, як пояснював Крючков, був важливий тим, що Ініціативна група виконала своє призначення, закликавши віруючих клопотати про проведення з’їзду. Для проведення з’їзду був потрібен Оргкомітет. У зверненні Оргкомітету до церков говорилося: “З’їзд потрібен нам не для галасливих промов, а для того, щоб зібралися посланці церков… та й сказали: “Прости нам, Ласкавий Боже, Ти бачиш, як усе погано в нашому служінні, бо багато хто з служителів відступив від святих Твоїх повелінь…”[63] Але неодноразові звернення з боку Оргкомітету та помісних церков, його прихильників, до державної влади за дозволом на проведення з’їзду не мали жодних наслідків, крім посилення утисків.

На засіданні Оргкомітету у тому ж 1962 р. було повідомлено про відлучення від церкви спочатку 27 членів Всесоюзної Ради ЄХБ, а потім ще 17, в тому числі й з Київської церкви євангельських християн-баптистів. Відлучення проводилось на підставі вищезгаданих звинувачень. Це відлучення було проведено без відома помісних церков, членами яких були відлучені. Якщо взяти до уваги, що згідно з євангельсько-баптистськими принципами тільки помісна церков має право приймати та відлучати з церкви, то слід зазначити, що ці відлучення були проведені з порушенням євангельсько-баптистських принципів. Вони практично не мали ніякого значення, бо “відлучені” й далі залишалися членами своїх церков та звершували своє служіння. Це відлучення можна розцінювати як своєрідну реакцію на те, що брати та сестри, не згідні з документами 1959 р., також відлучалися.

У 1962 р. ВРЄХБ отримала пропозицію від Всесвітньої ради церков (ВЦР), створеної у 1948 р., про приєднання до цієї організації та направила Я.І.Жидкова та А.Н.Стояна на засідання Центрального Комітету ВРЦ у Парижі. Наступного року Союз ЄХБ було прийнято до ВРЦ. Це викликало різну реакцію серед євангельських християн-баптистів. Переважна частина була налаштована проти будь-яких екуменічних організацій, а тому засуджувала цей крок керівництва.

Оргкомітет вбачав у цьому ще один крок відходу Всесоюзної Ради ЄХБ від євангельської істини. Тому, незважаючи на формальне прийняття до складу ВРЦ, Союз євангельських християн-баптистів практично не брав участі у роботі цієї організації. Тим більш, що саме прийняття відбулось з формальним порушенням. Всесвітня рада церков формально є співдружністю церков, а тому прийняти рішення про входження євангельських християн-баптистів до цієї організації мав право тільки з’їзд. Слід зазначити, що в 1992 р. було прийнято офіційне рішення про неучасть у ВРЦ.

Починаючи з 1963 р., Оргкомітет почав друкувати часопис “Вісник спасіння”, який пізніше був перейменований на “Вісник істини”.

У наступному, 1964 р., було створено Раду родичів в’язнів, яка ставила перед собою завдання клопотати перед державними органами за позбавлених волі братів та сестер. Як родичі заарештованих, її члени, згідно з діючим законодавством, мали на це право. Також ця Рада родичів в’язнів почала видавати свій бюлетень. Головою Ради родичів була Лідія Михайлівна Вінс. Офіційно Оргкомітет, а потім Рада Церков ЄХБ заявляли про Раду родичів в’язнів як про незалежну громадську організацію. Лише у 1969 р. Рада родичів в’язнів починає розглядатися як складова частина Ради Церков ЄХБ.

Практично Рада родичів в’язнів була невіддільна від Оргкомітету з самого початку свого існування. Крім клопотань про звільнення заарештованих братів та сестер, Рада родичів в’язнів допомагала родинам в’язнів, навіть організовувала нелегальні дитячі християнські табори для дітей з родин в’язнів. 

Слід зазначити, що на сторінках “Братського вісника” за 1961-1962 рр. неможливо знайти жодної інформації про розкол у братстві. Тут зустрічаються лише деякі окремі повідомлення старших пресвітерів про те, що у тій чи іншій громаді сталися “духовні захворювання”. Лише у 2-му номері часопису за 1963 рік, розповідаючи про свою поїздку у Сибір, Я.І.Жидков несхвально пише про людей, які “не розуміють умов часу та вносять різномислення та некорисні суперечки у середовище нашого братства”.[64] 

У 1963 р. до Ради у справах релігій з боку Всесоюзної Ради ЄХБ було подано прохання на проведення наради та проект її програми. Зрештою був отриманий дозвіл.

Це відбулось, можливо, тому, що державна влада вже бачила реалізацію своєї мети по розколу братства.

З’явилося два досить сильних та вороже настроєних табори в євангельсько-баптистському середовищі. Треба було дати можливість Всесоюзній Раді ЄХБ перейти на більш біблійні позиції і таким чином послабити опозиційний релігійний рух, який набирав силу.

У 1963 р. 15 по 17 жовтня у Москві відбулась нарада, на якій було присутніх 450 осіб, 210 з яких мали право ухвального голосу. Від Оргкомітету прибули як спостерігачі Г.П.Вінс, Шалашов, М.Т.Шаптала та Г.І.Майборода. Було розглянуто проект нового Статуту та відбулось його прийняття.

Новий статут, за оцінкою Я.І.Жидкова, базувався в першу чергу на Слові Божому та євангельсько-баптистському віросповіданні, “але й не без урахування законів нашої держави”.[65]

Положення 1959 р. та Інструктивний лист було відмінено. Згідно із новим Статутом, вищим керівним органом Союзу євангельських християн-баптистів був з’їзд, який скликався по мірі необхідності, але не частіше ніж раз на 3 роки. Окрім пресвітера, до проповіді за дорученням пресвітера мали право допускатися й інші віруючі. Хоровий спів вважався частиною богослужіння.

Прийняття нового Статуту розглядалось як можливість повернутися до Союзу тим, хто раніше вийшов із нього. О.В.Карєв закликав всіх, хто відділився, до повернення в єдиний Союз ЄХБ.

У своїй звітній доповіді Генеральний секретар ВРЄХБ О.В.Карєв приділив багато уваги міжнародній діяльності ВРЄХБ, про діяльність Ініціативної групи та про розкол у братстві він тільки згадав, сказавши, що “це й так добре відомо у братстві”. Більш докладно про це у своєму звіті сказав О.Л.Андріїв, відзначивши, що Ініціативна група мала вплив у Донецькій, Харківській, Луганській та ще в деяких областях. Водночас, вона не мала впливу у Чернівецькій, Закарпатській, Тернопільській, Волинській, Рівненській та інших областях. У своєму звіті він засуджував діяльність Ініціативної групи як розкольницьку.

Незважаючи на вимоги делегатів з’їзду, представнику Оргкомітету М.Т.Шапталі не було надано слова для оголошення звернення Оргкомітету до делегатів з’їзду.

Головою ВРЄХБ знову обрано Я.І.Жидкова, а Генеральним секретарем – О.В.Карєва. У зв’язку з великою чисельністю делегатів та представництвом нараду наприкінці було запропоновано вважати з’їздом. Наступний з’їзд було заплановано провести через три роки. Але з боку Оргкомітету з’їзд 1963 р. був сприйнятий негативно.

Представники Оргкомітету вручили послання до з’їзду. Вони відмовилися від пропозиції ВРЄХБ обрати декілька осіб для безпосередньої участі в роботі з’їзду. У новому Статуті, що був прийнятий на з’їзді, Оргкомітет вбачав “більш витончені тенета для братства”.

На з’їзді визнано неправомірними дії керівництва деяких церков по відлученню тих, які не погоджувалися з Положенням 1959 р. та Інструктивним листом. Це дало змогу повернутися до своїх церков багатьом незаконно відлученим членам. Також було створено комісію з примирення між ВСЄХБ та Оргкомітетом. Але вона була не життєздатною. Зроблено заклик на адресу менонітів, представники яких були присутні на з’їзді, щодо об’єднання. Практично, питання про входження менонітів у Союз було на цьому з’їзді вирішено: братські меноніти, з якими українсько-російські баптисти підтримували тісні стосунки протягом усієї своєї історії, були прийняті до Союзу.

На початку 60-х років (з 1 квітня 1961 р.) до нової редакції Карного кодексу УРСР була включена спеціальна стаття, яка вводила карну відповідальність за порушення закону про відділення церкви від держави та школи від церкви (стаття 138). Дане порушення каралося виправними роботами на строк до 1 року або штрафом у розмірі до 50 карбованців. Повторне ж порушення, звершене вже судимою за це особою, а також організаційна діяльність, спрямована на звершення цих порушень, вже каралися позбавленням волі на строк до 3 років.  

26 березня 1966 р. вийшла Постанова Президії Верховної Ради УРСР “Про застосування статті 138 Карного кодексу УРСР”, яка роз’яснювала порядок використання даної статті. Згідно з цією постановою, під порушенням законів про відділення церкви від держави та школи від церкви розумілося: виготовлення з метою масового розповсюдження або масове розповсюдження звернень, листів та інших документів, в яких був би заклик до невиконання законодавства про релігійні культи; організація та проведення релігійних зібрань, процесій та інших церемоній культу, які порушують громадський порядок; організація та систематичне проведення занять з навчання неповнолітніх релігії; а також відмова громадянам у прийомі їх на роботу або до навчального закладу, звільнення з роботи або відрахування з навчального закладу, або інші суттєві обмеження прав громадян у зв’язку з їхнім ставленням до релігії.

Неважко побачити, що більшу частину цих пояснень було спрямовано проти діяльності Оргкомітету та Ради Церков, бо описувала саме те, чим Оргкомітет або Рада Церков займались. Також відомо, що багато хто з віруючих був засуджений за свою релігійну діяльність, яка трактувалась владою як порушення чинного законодавства. Але ніхто не був засуджений за обмеження прав віруючих на працевлаштування або навчання. А такі обмеження були масовими.

Узагалі віруюча людина не мала можливості розраховувати на керівну роботу, а також на навчання у вищому навчальному закладі. Якщо вона все ж таки вступила до технікуму чи вищого навчального закладу, у будь-який момент її могли відчислити. Лише деяким пощастило закінчити вищі навчальні заклади, та й то переживши утиски та знущання з боку керівництва.

Віруючу людину могли у будь-який час звільнити з роботи або примусити написати заяву про добровільне звільнення. Віруючі, яких притягали до карної відповідальності, уже перед судом знали, що, коли це було вперше, то присудять на 50 карбованців штрафу, а якщо вдруге, – то 3 роки позбавлення волі.

До прийняття 138-ї статті віруючих засуджували за статтею  «антирадянська агітація та пропаганда», а організація недільних шкіл тягла за собою відповідальність за статтею «розбещення неповнолітніх» (справа М.І.Кабиша). Після надання чинності новому Карному кодексу заклик любити Бога все ще трактувався як заклик проти Радянської влади і тягнув до відповідальності за антирадянську агітацію.

Заклик до молитви за віруючих, що були позбавлені волі, трактувався як поширення вимислів, що паплюжать радянську дійсність,

 а будь-яка правова дискусія з працівниками міліції, які прийшли розганяти релігійне зібрання, як протидія правоохоронним органам, що тягло відповідне покарання (справа Я.Є.Іващенка). Щоб звинуватити віруючих у порушенні громадського порядку, влада часто вдавалась до відвертих провокацій.

Слід зазначити, що з 1985 р. було також передбачено адміністративну відповідальність згідно зі статтею 212 Кодексу про адміністративні правопорушення за порушення законодавства про релігійні об’єднання: у випадках ухилення керівників релігійних організацій від реєстрації, порушення встановлених законодавством правил організації та проведення релігійних зібрань, процесій та інших церемоній культу, а також за організацію та проведення спеціальних дитячих та юнацьких зібрань. Ці правопорушення тягли накладання штрафу у розмірі 50 карбованців. Якщо пригадати, що на той час середня заробітна платня складала 120–150 карбованців на місяць, а проведеним з порушенням встановлених законодавством правил вважалось кожне зібрання нереєстрованої церкви, тобто сума штрафів за місяць могла сягати 200 карбованців, то можна зрозуміти, що то було досить суворе покарання. Практично, ця стаття була направлена проти руху релігійних дисидентів.

Питання єдності євангельсько-баптистського братства розглядалося й на розширеному пленумі ВРЄХБ, який проходив 2–3 вересня 1964 р.У 1965 р. ВРЄХБ запропонувала генеральному секретареві Оргкомітету Г.П.Вінсу зустрітися для співбесіди, однак з боку Оргкомітету було отримано відмову від зустріч та переговорів.

У листі Оргкомітету до ВРЄХБ від 23 березня 1965 р. зазначалось, що ВРЄХБ проводила у життя програму атеїзму зі зруйнування Церкви зсередини, від проповіді були усунені тисячі дійсних служителів. Далі у листі говорилось: “За час вашого повоєнного керівництва Церквою тільки на Україні було зачинено понад 800 громад євангельських християн-баптистів, а кількість віруючих зменшилась з 180 тисяч до 120 тисяч, тобто на одну третину зменшилось братство ЄХБ України”.

Прихильники Оргкомітету почали активну та рішучу діяльність у відстоюванні прав віруючих, і це справило позитивний вплив на всю релігійну та громадську ситуацію. Власне, вони стали першими організованими дисидентами в Радянському Союзі, і їх діяльність надихнула багатьох представників інтелігенції на боротьбу за свої права.

На початку 1964 р. представники громад-прихильниць Оргкомітету звернулися до Голови Президії Верховної Ради СРСР А.І.Микояна з проханням захистити їх від переслідувань. В квітні 1965 р. Крючков та Вінс звернулись до Л.І.Брежнєва як Голови Конституційної комісії з проханням про конституційне закріплення прав віруючих, у тому числі – і права на релігійну пропаганду. Аналогічне прохання було подано в 1976 р. Голові Президії Верховної Ради СРСР М.В.Подгорному, а в 1977 р. – у Конституційну комісію, Президію Верховної Ради СРСР та у Раду Міністрів СРСР. Але на усі ці прохання віруючі не отримали позитивної відповіді.

У травні 1966 р. у Москві відбувся пікет делегатів громад Ради Церков біля будинку Центрального Комітету КПРС. Організаційну роботу з проведення цього пікету очолили Г.П.Вінс та Д.М.Виноградський. 16 травня 400 делегатів, які представляли 130 громад, провели демонстрацію біля Кремля. Вони подали петицію на ім’я Генерального Секретаря ЦК КПРС Л.І.Брежнєва. Це було настільки несподівано для влади, що у перший день вона нічого не робила для розгону демонстрації. Лише на другий день демонстрацію віруючих було жорстоко розігнано. Віруючих били, тягли за волосся, кидали на бруківку. Після цього всіх їх погрузили до автобусів та відвезли до в’язниці. Декого було заарештовано, але переважна частина отримала адміністративний арешт на 15 діб. З ними поводились настільки жорстоко, що після повернення додому деякі заявили про свій вихід із церков. 19 травня у будинку ЦК КПРС були заарештовані Г.Вінс та М.Хорєв, які прибули туди для з’ясування підстав для арешту їхніх товаришів. Невдовзі було заарештовано і Г.К.Крючкова.

Подібна демонстрація того ж травня відбулась і в Києві. Її також було жорстоко розігнано. Демонстрації відбувались і у деяких інших містах. Вони були криком відчаю, віруючі мусили йти на них, бо переслідування сягали неймовірної жорстокості. Траплялись навіть випадки вбивств віруючих. Іноді ці демонстрації не мали організованого характеру, а відбувались стихійно, коли влада робила спробу розігнати релігійне зібрання або заарештувати когось з братів. Тоді віруючи брались за руки та з піснями йшли через місто або супроводжували своїх товаришів до відділу міліції. Іноді звичайні похорони в громаді набували характеру демонстрації, особливо коли влада намагалась зупинити похоронну процесію.

У вересні 1965 р. у Москві пройшла нелегальна Всесоюзна нарада служителів церков ЄХБ – прихильників Оргкомітету. На ній було заслухано звіт про роботу Оргкомітету. Оргкомітет було перейменовано на Раду Церков ЄХБ, яка очолила новостворений Союз Церков ЄХБ. Було прийнято Статут Союзу Церков ЄХБ, а також заяву на ім’я уряду та звернення до всіх церков євангельських християн-баптистів. До 1966 р. від Всесоюзної Ради ЄХБ відійшло більш 100 церков, які об’єднували понад 10 000 віруючих. Так сформувалося два союзи євангельських християн-баптистів.

Після арешту Г.Крючкова та Г.Вінса Ради Церков обрала тимчасовий склад керівництва. Головою було призначено М.Т.Шапталу.

У цей період майже на кожній нараді Всесоюзної Ради ЄХБ порушувала питання єдності. На обласній нараді пресвітерів у Харкові у листопаді 1965 р., крім 80 пресвітерів та керівників громад, були присутні ще 25 представників церков, які знаходилися поза ВРЄХБ. Також і на Дніпропетровській обласній нараді були такі представники, причому трьом із них було надано слово на початку наради.

Після смерті у квітні 1966 р. О.Л.Андрієва старшим пресвітером по Україні Пленумом ВРЄХБ, який проходив у Москві у травні того ж року, було призначено Миколу Миколайовича Мельникова, який з 1956 р. звершував служіння заступника старшого пресвітера по Україні.

4-7 жовтня 1966 р. у Москві відбувся черговий з’їзд ВРЄХБ. На ньому було присутніх 478 делегатів з правом ухвального голосу (норма представництва становила: один делегат від 500 віруючих). Також були присутні 233 делегати з правом дорадчого голосу. Для вибору делегатів проходили обласні наради представників громад. Від Ради Церков на з’їзді були присутні Григорій Майборода та Юхим Коваленко. Вони зачитали заяву та звернення Ради Церков до з’їзду, в яких говорилось, що ні в яких нарадах, конференціях та з’їздах, які будуть проводитися ВРЄХБ, Рада Церков брати участі не буде і вважатиме усі заходи, рішення, документи нарад, конференцій, з’їздів, що проводяться під керівництвом ВРЄХБ, недійсними.

Напередодні з’їзду Рада Церков ще й закликала свої церкви не брати участі у з’їзді. Незважаючи на це, на з’їзді, крім офіційних представників Ради Церков, були присутні ще 48 її прихильників, які мали можливість виступати і виступали у дискусіях з’їзду.

Через деякий час за незгідність із курсом на продовження розколу Рада Церков відлучила Григорія Майбороду, після чого він помістив на сторінках “Братського вісника” (№4 за 1969 рік) свій лист-звернення до прихильників Ради Церков із закликом до єдності.

На з’їзді 1966 р. керівники Всесоюзної Ради ЄХБ, які підписали документи 1959 р., відкрито покаялися та визнали свої помилки. Але Рада Церков їхнього покаяння не визнала. О.В.Карєв у своїй промові на цьому з’їзді відзначив, що хоча документи, які спричинили розкол у братстві в 1963 р. відмінено, «відокремлені»[66] не задовольнилися і продовжують критикувати керівництво Союзу.

У звіті на з’їзді старшого пресвітера по Україні М.М.Мельникова відзначалося, що в Україні діяльність Ради Церков підтримує лише 4 відсотки віруючих. На початку 1966 р. кількість відокремлених в Україні становила 6 000 осіб, а на час з’їзду третина з них повернулася до своїх церков. На служіння старших пресвітерів було обрано двох колишніх прихильників Оргкомітету – В.Ф.Василенка (Вінницька область) та І.Д.Лайка (Чернігівська область).

У складі української делегації на з’їзді було близько 20 осіб, які в минулому були прихильниками Оргкомітету. Відзначалось, що кількість прихильників “чистого баптизму” зменшилася до однієї сотні осіб.

Після того, як представники Ради Церков зачитали свою заяву про незгоду, до них звернувся Д.Д.Шаповалов. Потім слово було надано В.Ф.Василенку та Є.О.Савенку – проповіднику з Ростова, колишньому прихильнику Оргкомітету. Доповідь з оцінкою діяльності Оргкомітету зробив помічник Генерального секретаря ВРЄХБ С.П.Фадюхін. Виступило чимало колишніх прихильників Оргкомітету, які повернулися до Союзу.

Делегати говорили про те, що у розділенні винні не тільки ВРЄХБ та Оргкомітет, а деякі старші (“страшні”[67]) пресвітери, які діяли адміністративно, не враховуючи думки церкви, несправедливо виключали з громад незгідних або звершували інші недостойні вчинки. Усе це призводило до того, що ображені відходили та поповнювали у лави прихильників Оргкомітету.

У виступах колишніх прихильників Оргкомітету звучала думка про те, що їх праця в Оргкомітеті закінчилася у 1963 р. у зв’язку з прийняттям нового Статуту братства. Генеральний секретар ВРЄХБ О.В.Карєв зробив заяву про те, що у випадку досягнення єдності, висвячення, звершені Оргкомітетом, будуть визнані, а висвячені Оргкомітетом служителі матимуть законне висвячення на служіння. Було створено комісію для досягнення примирення, до складу якої увійшло 15 авторитетних служителів, троє з яких із різних причин не брали участі в її роботі. Головою комісії обрано Воніфатія Ковалькова.

По суті, було зроблено перший крок для досягнення єдності, прийнято постанову заклик до всіх євангельських християн-баптистів щодо єдності, вирішено оголосити 30 жовтня 1966 р. днем посиленої молитви про припинення роздорів у братстві.

На цьому з’їзді було прийнято віровчення, розроблене ще у 1913 р. І.В.Каргелєм, внесені зміни до Статуту Союзу. Для допомоги старшим пресвітерам впроваджувалися “пресвітерські ради”. Старші пресвітери повинні були звітувати про свою діяльність перед відповідними територіальними пресвітерськими нарадами. У новій редакції також підкреслювалась незалежність помісної церкви.

Члени Комісії з примирення здійснили ряд поїздок та мали понад 200 зустрічей та бесід з “відокремленими”. Робота комісії з примирення мала позитивні наслідки. На одному з її засідань у 1967 р. відзначалось, що велика кількість “відокремлених” повернулися до своїх церков у Кіровограді, Харківській та Житомирській областях і що керівництво Ради Церков забороняє своїм прихильникам зустрічатися з представниками комісії. Ці події свідчать, що розмах нового дисидентського руху вийшов за межі, передбачені владою на початку 60-х років. Рада у справах релігії при Раді Міністрів СРСР не сподівалась такої стійкості та сили цього руху і зрозуміла, що вже не може контролювати його. Тому вимушена була зробити деякі кроки назад.

Отже завдяки активній позиції Ради Церков усі віруючі (і перш за все члени церков ВРЄХБ) отримали більше свободи.

Щоб показати перевагу ВРЄХБ та можливості реєстрації, у 1968 р. Рада у справах релігії дозволила відкрити в Москві Заочні біблійні курси ВРЄХБ. Безпосереднє керівництво ними було покладено на Артура Міцкевича – заступника генерального секретаря ВРЄХБ. У складі першого набору вчилися 100 осіб. Навчання на курсах проходило впродовж двох, а потім трьох років. Протягом 20 років вони були єдиним навчальним закладом євангельських християн-баптистів. На курсах викладали переважно вітчизняні викладачі.

У 1969 р. відбулося чотири зустрічі між представниками ВРЄХБ та Ради Церков. Хоча ці зустрічі пройшли в більш-менш дружній атмосфері, порозуміння між ними досягнуто не було. У тому ж році з 9 по 11 грудня відбувся черговий з’їзд ВРЄХБ, на якому були присутні представники Ради Церков (Л.Ю.Коваленко). Г.П.Вінсу, Г.К.Крючкову, М.Т.Шапталі та деяким іншим керівникам Ради Церков були направлені персональні запрошення, але вони повідомили телеграмою про свою відмову брати участь у з’їзді на правах гостей.

Усього на з’їзді було 475 делегатів та 269 гостей (близько 250 осіб були представниками українських церков). Із доповіддю з питань єдності виступив заступник голови ВРЄХБ С.Т.Тимченко. У ній відзначалося, що з 1963 р. до союзних церков повернулися понад 10 000 віруючих, в тому числі багато служителів, які й далі продовжують своє служіння. Заслухано звіт Комісії з примирення. Колишні прихильники Ради Церков Г.І.Майборода, П.П.Рак, О.Г.Попов та Я.Г.Стародубець публічно висловили вибачення за свої дії проти ВРЄХБ. Висловивши подяку Комісії з примирення за проведену роботу, з’їзд доручив продовжити цю роботу безпосередньо Президії ВРЄХБ. На цьому з’їзді у Статут Союзу було внесено зміни, згідно з якими з’їзд повинен був збиратися раз на 3–5 років.

У грудні 1969 р., після звільнення Г.Крючкова, Г.Вінса та деяких інших керівників і служителів Ради Церков, заарештованих у 1966 р, у Тулі з дозволу влади відбувся з’їзд Ради Церков. Були присутні 120 делегатів, а також представники зареєстрованих громад (ВРЄХБ). Голова Ради Церков Г.К.Крючков констатував, що “практично існує два братства”. Рада Церков визнала за можливе закликати громади до реєстрації, але на засадах повного дотримання принципу відділення церкви від держави, підкресливши неприпустимість втручання влади у життя церкви. Відповідні пункти вносились до статутів церков, що подавалися на реєстрацію, зокрема йшлося про підпорядкованість їх Раді Церков.

Зрозуміло, що влада не могла погодитися з такою постановкою справи, а це вело до відмови в реєстрації. Можливо, на це й розраховувала Рада Церков: показати усім, що вона згідна на реєстрацію, але сама державна влада сама не бажає їх виконувати встановлені нею ж принципи та відмовляє в реєстрації. Відмови в реєстрації призвели до того, що у 1979 р. було прийняте рішення про відмову від реєстрації.

Всесоюзна Рада ЄХБ розцінила рішення тульського з’їзду, особливо рішення про реєстрацію громад, як бажання увічнити розкол. З іншого боку, на думку ВРЄХБ, це свідчило про те, що Рада Церков також прийшла до висновку щодо необхідності виконувати чинне законодавство.У 1970 р. в деяких місцях (наприклад, у с. Старо-Животові Віницької області) проводились спільні богослужіння прихильників ВРЄХБ та прихильників Ради Церков, на яких віруючі взаємовибачалися та висловлювали своє бажання співпрацювати. Деякі старші пресвітери (наприклад, старший пресвітер по Одеській області Афанасій Цап) відвідували групи прихильників Ради Церков та проводили бесіди з ними. Це сприяло поверненню деяких з “відокремлених” до своїх церков.

Хороші наслідки мала робота з примирення у Запорізькій області (старший пресвітер Я.К.Духонченко). За 1970 р. по Україні до своїх церков повернулися близько 400 віруючих. Це викликало ріст відлучень віруючих Радою Церков. У 5-му номері “Братського вісника” за той рік було опубліковано відкритий лист Леоніда Коваленка Раді Церков, у якому він критикував її за небажання йти на примирення з ВРЄХБ та закликав до цього кроку.

У травні 1970 р. ВРЄХБ ще раз звернулася до Ради Церков про поновлення зустрічей, але не отримала відповіді. Наприкінці цього року із зверненням до всіх “відокремлених” братів та сестер – євангельських християн-баптистів щодо досягнення єдності звернулась група братів – колишніх прихильників Ради Церков, які вже були служителями союзних церков. Зрештою, влада пішла на реєстрацію деяких церков з числа Ради Церков, з метою розколу її лав.

На початку 70-х рр. з’являється третій різновид євангельсько-баптистських церков: так звані “автономні церкви” (наприклад, церква ЄХБ по вулиці Генерала Пухова у Києві). Їхнє керівництво цих церков запевняло Раду Церков у тому, що воно, незважаючи на реєстрацію, залишається відданим загальній справі, Рада Церков дуже негативно поставилася до факту їх появи, звинувативши у зраді та компромісі з державною владою. Вони автоматично були виключені зі складу Ради Церков. Однак ці церкви не увійшли до складу ВРЄХБ. Переважна частина цих церков звернулась до реєстрації як до можливого перепочинку від нескінчених переслідувань.

Реєстрація призвела до розколу у багатьох церквах, з яких, звинувативши керівництво у зраді, вийшла молодь, залишаючись вірною лінії Ради Церков. За періоду 1974 – 1980 рр. керівники автономних церков 6 разів зверталися до керівництва Ради Церков із проханням про зустріч, запевняючи у своїй єдності з нереєстрованими церквами. Щоправда у цих зверненнях містилася і критика деяких аспектів діяльності Ради Церков та пропозиції щодо покращення становища у братстві. Але Рада Церков жодного разу не дала відповіді. Лише у 1974 р. для переговорів із керівництвом автономних церков були направлені І.Я.Антонов та М.Т.Шаптала.

У 1986 р. Г.К.Крючков заявив, що “Рада Церков не йде ні на які переговори” не тільки з ВРЄХБ, але й “з тими, які побажали бути містком між Радою Церков та ВРЄХБ”,[68] тобто з автономними церквами.

У жовтні 1972 р. Президія ВРЄХБ направила керівництву Ради Церков нову пропозицію щодо зустрічі для досягнення єдності, однак відповіді не надійшло. Аналогічного листа було відправлено й у березні 1974 р., але з таким же результатом. Звернення до “відокремлених братів та сестер” направила і група служителів – колишніх прихильників Ради Церков.

На початку 70-х рр.. (напередодні свого з’їзду в 1974 р.) до ВРЄХБ від Ради Церков надійшов лист із пропозиціями відкласти з’їзд, щоб провести його на більш широкій представницькій основі, клопотати про звільнення прихильників Ради Церков, які знаходились у місцях позбавлення волі, вимагати визнання та легалізації Ради Церков.

Після обговорення цих пропозицій у ВРЄХБ було вирішено, що відкладання з’їзду не є доцільним, що його представництво є задовільним, бо для обрання делегатів проводились передз’їздовські наради та зібрання членів помісних церков. Для прихильників Ради Церков можливість брати участь у роботі з’їзду була надана на загальних умовах. Визнання та легалізація Ради Церков не входила до компетенції ВРЄХБ, оскільки це вважалося компетенцією державних органів.

Відносно клопотань за заарештованих прихильників Ради Церков відзначалось, що ВРЄХБ двічі направляла відповідні клопотання до Верховного суду СРСР (після чого багато братів та сестер було звільнено).

Черговий, 41-й, з’їзд ВРЄХБ відбувся у грудні 1974 р. під гаслом “Зберігати єдність духу в союзі миру” (Еф 4:3). Для представників Ради Церков були відведені місця навіть у президії, однак Рада Церков запрошення відхилила.

Наприкінці травня 1975 р. ВРЄХБ направила черговий лист керівництву Ради Церков з пропозицією про зустріч, однак й цей лист залишився без відповіді. Питання єдності розглядалось і на пленумі ВРЄХБ, який відбувся 22-23 жовтня 1975 р. Тим часом Рада Церков наказувала своїм прихильникам не погоджуватися на зустрічі та бесіди зі служителями ВРЄХБ, не відвідувати богослужіння реєстрованих церков, не допускати проведення своїх богослужінь у приміщеннях реєстрованих церков.

Рада Церков не реєструвала своїх громад і взагалі негативно ставилася до самої реєстрації. Однак, незважаючи на заборони, деякі церкви все ж таки приймали рішення про реєстрацію.

У 1976 р. до союзних церков повернулась група “відокремлених” у Донецькій області (м. Іловайськ та м. Ханженкове). Усього ж по СРСР до реєстрованих громад повернулися 317 віруючих, багато громад стали на шлях автономної діяльності.

У 1977 р., відвідуючи Ростовську область, заступник генерального секретаря ВРЄХБ А.Й.Міцкевич через пресвітера Шахтінської церкви Ради Церков М.Г.Батуріна передав керівництву Ради Церков, що пропозиція ВРЄХБ про зустрічі залишається у силі. Однак М.Г.Батурін нічого на це не відповів. Після цього пошук шляхів до покращення взаємостосунків між ВРЄХБ та Радою Церков припинився.

На пленумі ВРЄХБ 1972 р. знов було звернено увагу присутніх на необхідність суворого дотримання діючого законодавства, бо “порушення цих законів може зачинити двері для нашої діяльності”.[69]

Слід зазначити, що в багатьох випадках на місцях віруючі практично йшли всупереч вказівкам ВРЄХБ, залишаючись у Союзі під її керівництвом: влаштувалися нелегальні недільні школи, проводилися й інші заходи, які виходили за межі діючого дискримінаційного законодавства.

Так, у 1966 р. у Харкові при центральній церкві було створено жіночий гурток. Для керівництва гуртком було обрано К.М.Зайцеву, А.І.Аристову, Р.А.Шаповалову, Д.Є.Разумовську та інших. У зв’язку з тим, що жіноча робота у церквах була заборонена законодавством, до гуртка увійшли лише 30 – 40 самовідданих сестер. Сестри допомагали хворим віруючим, разом вивчали слово Боже, відвідували будинки престарілих. Самі шили і потім роздавали одяг та білизну. З 1970 р. стали проводити окремі сестринські служіння.

З 1971 р. почало свою діяльність нелегальне видавництво Ради Церков “Християнин”, а з ним – кілька конспіративних друкарень. Правоохоронні органи дуже ретельно стежили за діяльністю цих друкарень і час від часу заарештовували їхніх працівників, конфісковували видрукувану літературу. Водночас іншим конспіративним друкарням, начебто не знаючи про їхнє існування, дозволяли продовжувати роботу.

Органи безпеки не ліквідовували всі друкарні, щоб через них ретельно стежитли за діяльністю Ради Церков та її міжнародними контактами. Видавництво “Християнин” друкувало “Братский листок”, часопис “Вестник истины”, “Бюллетень Совета родственников узников”, Євангелії, пісенні збірники та іншу духовну літературу.У 1974 р. українське братство ВРЄХБ очолив Яків Кузьмич Духонченко, який перед тим, з грудня 1968 р. був старшим пресвітером по Запорізькій області, а з 1971 р. – членом правління ВРЄХБ. У тому ж, 1974 р. на черговому з’їзді його було обрано заступником Голови ВРЄХБ.

З 1975 р. він став членом Генеральної ради Всесвітнього союзу баптистів. Слід зазначити, що під його керівництвом була виконана робота з перекладу Нового Завіту та Псалтиря українською мовою та велика робота по зміцненню євангельсько-баптистських церков України.

У 1975 р. було заарештовано та засуджено на п’ять років позбавлення волі та п’ять років заслання Генерального секретаря Ради Церков Георгія Вінса. На посаду секретаря Ради Церков обрано М.Г.Батуріна. 1979 р. Вінса, разом з чотирма політичними дисидентами, було обміняно на двох радянських шпигунів, заарештованих у США. Вінса позбавили радянського громадянства і вислали за кордон. За кордоном Вінс міг безперешкодно інформувати світову громадськість про порушення свободи совісті у Радянському Союзі та про утиски за віру, про які неможливо було заявити на офіційному рівні, знаходячись у Радянському Союзі.

У США Вінс створив Закордонне представництво Ради Церков із певним завданням: ознайомлення світової громадськості про дійсне положення віруючих у Радянському Союзі. Також Г.П.Вінсом була заснована місія, яка займалася перекладом російською мовою християнських книг, а також доставкою до Радянського Союзу Біблій та іншої релігійної літератури.

Відбувся ряд зустрічей Г.П.Вінса з лідерами закордонних держав, в тому числі – із президентом США Р.Рейганом. З одного боку, це призвело до активізації дій закордонних урядів та світової громадськості щодо покращення становища віруючих у СРСР. Але це також мало й негативні наслідки, бо влада звинуватила віруючих у “контактах з імперіалістичними колами”. Це вимусило Раду Церков звернутися до Г.П.Вінса з проханням припинити свою закордонну діяльність, що призвело до непорозуміння між ними. Слід відзначити, що 15 серпня 1990 р. Вінсу та ще деяким особам, висланим за межі Радянського Союзу за свої релігійні або політичні переконання, радянське громадянство було поновлено, і у листопаді того ж року Вінс відвідав Радянський Союз.

У 1984 р. керівники автономних церков підписали документ, який отримав назву “Братської згоди”. Це було звернення до двох союзів: ВРЄХБ та Ради Церков. У зверненні містився стислий аналіз минулого, зокрема, зроблених кожним союзом помилок, заклик визнати ці помилки, попросити один в одного прощення та об’єднатися. Крім цього, “Братська згода” містила й ідейні підвалини майбутнього союзу незалежних церков. Наріжними принципами його діяльності мали бути: структурна незалежність, або автономія, помісної церкви та відокремлення від держави.У 1985 р. відбувся черговий з’їзд ВРЄХБ. На ньому було прийнято нове віросповідання, над проектом якого довгий час працювала комісія ВРЄХБ під головуванням Я.К.Духонченка та А.М. Бичкова. Головою ВРЄХБ на цьому з’їзді було обрано В.Ю.Логвиненка.