Розділ IV
РОЗВИТОК ЄВАНГЕЛЬСЬКО-БАПТИСТСЬКОГО РУХУ
НА УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ
1. Євангельське пробудження на Півдні України
Перш, ніж перейти безпосередньо до розгляду історії євангельського пробудження в Україні у другій половині ХІХ ст., варто зробити загальний огляд релігійної ситуації у тогочасній Російській імперії. Розуміння загальної релігійної ситуації та державної політики у релігійній сфері допоможе краще зрозуміти колізії та перипетії, що відбувались в історії російсько-українського євангельського руху, особливо в його стосунках із державою та православною церквою.
Хоча російське законодавство декларувало віротерпимість, пануючою в імперії офіційно вважалась православна церква. М.Красножон наводить досить яскраву картину віротерпимості по-російськи: “При широкій віротерпимості, яка дозволяла свободу релігій всім віросповіданням, єдиною істиною спасительною вірою в Росії все ж таки вважалась тільки православна. В Московській державі православна віра завжди була пануючою; послідовники всіх інших вір були лише терпимі, з тією обов’язковою умовою, щоб вони не порушували прав пануючої церкви та й не зводили у свою віру православних”.[1]
Згідно з офіційною точкою зору, росіянин чи українець не міг бути кимсь іншим за своїм віросповіданням крім як православним.[2] Підтвердження цієї точки зору знаходимо й у російському законодавстві, що забороняло відхід від православ’я. Існувала також суттєва різниця в правовому статусі так званих “іноземних сповідань”, під якими розумілась релігійна приналежність іноземних колоністів, що жили в Російській імперії, та неправославного християнського населення територій, що ввійшли до складу імперії, і “розкольників та сектантів”, які відійшли від Православної церкви.
Згідно Маніфесту 1763 р., колоністи від часу заселення Півдня України користувалися багатьма пільгами, в тому числі й у релігійній сфері, за умови непоширення свого віровчення серед православних. Де-юре розкольники також не переслідувались за “погляди їх щодо віри”[3], заборонялось лише “публічне виявлення єресі та розколу з боку їх послідовників,[4] тобто “публічні прояви сповідуваного ними релігійного вчення, зведення православних у розкол або єресь”,[5] а також приналежність до деяких сект, які визнавались особливо шкідливими. Законодавство поділяло віровчення, що існували в імперії, на “терпимі” та “нетерпимі”, подаючи вичерпний перелік кожної з цих груп. Приналежні до “нетерпимих” переслідувалися за законом.
До 1883 р. до “особливо шкідливих сект” відносили молокан та духоборів. Після прийняття Закону 1883 р. (про який більш детальніше йтиметься далі) “особливо шкідливими” вважались лише секти, пов’язані з бузувірством, наприклад, скопці. Після 1894 р. до “особливо шкідливих сект” зарахували й євангельсько-баптистське братство. Але заборона проповіді віровчення, якщо воно і не порушує громадської безпеки, і не заперечує принципу віротерпимості, була насправді переслідуванням “за погляди щодо віри”.[6]
Формула “православ’я – самодержавство – народність” на практиці вела до послідовного впровадження принципу поліцейської опіки держави над релігійним життям громадян.Російське законодавство суворо переслідувало винних у “зведенні з православ’я” та містило цілий ряд статей проти зводників. Останні каралися відповідно до того, яким було це “зведення”: у нехристиянську віру, розкол, єресь або в одне з іноземних християнських сповідань.У 60-х роках ХІХ ст. розпочалася певна нормалізація відносин між державою та “розкольниками”, що пояснюється загальною лібералізацією суспільного життя внаслідок ґрунтовних соціально-економічних реформ.
Судова реформа 1864 р. повинна була вплинути й на правове положення старообрядців та сектантів. Того ж року створено особливий тимчасовий Комітет під головуванням графа Паніна для перегляду та опрацювання законодавства стосовно старообрядства та сектантства. Царське схвалення дещо гуманних висновків Комітету повинно було стати підґрунтям подальшого прийняття відповідного законодавства.
Життя показало передчасність радісних сподівань щодо проголошення в Росії релігійної свободи, хоча деякі зрушення в цьому питанні намітились: закон 19 квітня 1874 р. встановлював правила метричного оформлення шлюбів, народження та смерті розкольників, тобто на законодавчому рівні держава визнавала їхнє право на існування. Більш того, за часів Олександра ІІ був підготовлений закон, який гарантував релігійну свободу різновірцям. Очікувалось, що закон буде проголошено на Великдень 1881 р. як частину Конституції, але вбивство імператора 1 березня зробило це неможливим.
Євангельське пробудження другої половини ХІХ ст. у Російській імперії охопило чотири незалежні регіони: Південь України (Херсонська, Київська та Катеринославська губернії), Таврійську губернію Лівобережної України, Закавказзя та Петербург. У кожному з цих регіонів пробудження було самостійним, автономним, хоча й відбувалося майже одночасно, що свідчить, як вважають сучасні адепти баптизму, про його “провіденційну дію”, незалежну від соціально-економічних обставин.
Зупинімось на перших двох регіонах.
Пробудження у Херсонській губернії почалося з навернення в 1858 р. селянина Федора Онищенка з с.Основи Одеського повіту. Тривалий час, будучи православним, він мав релігійні переживання. На заробітках у німців неподалік Миколаєва Ф.Онищенко зблизився з німцями-штундистами, побачивши в них людей, які могли би його зрозуміти. Ось як він описує своє навернення: “Я був раніш як свиня, скот, навіть гірше, тому що скот робить те, що йому належить. Поганий я був. Одного разу я молився… на полі, плакав та кричав: «Господи, настав мене, виправи мене!» Хто, я цього не бачив, нібито зняв з мене одяг, й мені зробилось так легко, став я вільним й впізнав Бога…”[7]
Після повернення до рідної оселі Ф.Онищенко не став публічно проповідувати свої погляди, а лише поділився ними зі своїм сусідом Михайлом Ратушним (1830–1915 рр.), якого навчав грамоті та шевському ремеслу. Разом з М.Ратушним читав Біблію та вів бесіди на релігійні теми. У 1860 р. М.Ратушний сам пережив навернення. Ф.Онищенко залишився в історії євангельського пробудження другої половини ХІХ ст. в Україні як його піонер, М.Ратушному була призначена велика роль поширювача євангельського пробудження та його організатора-оформлювача.
Після проповіді М.Ратушного в с.Основі у 1861-1862 рр. виникає громада, яка через схожість своєї релігійної практики з практикою німців-штундистів отримує назву “української штунди”. Цікаво, що М.Ратушний, за свідченням К.М.Станюковича,[8] був на той час сільським старостою та використовував своє становище для проповіді Євангелія. Розриву з православ’ям спочатку не було: новонавернені не залишали православної церкви, хоча, окрім офіційної служби в церкві, збиралися по хатах, читали релігійну літературу, обговорювали зміст прочитаного, молились та співали релігійні пісні. Головним чином пісні співалися зі збірника “Приношення православним християнам”, який був надрукований у Санкт-Петербурзі 1864 р. та містив 97 німецьких релігійних пісень, перекладених російською мовою.
Часто громаду відвідували німці-штундисти з сусідньої колонії Рорбах і допомагали українцям правильно тлумачити Святе Письмо. Беручи до уваги закиди на адресу німців щодо їхньої ролі в появі українських євангельських віруючих, варто підкреслити, що німецькі пастори радили українським віруючим залишатися у Православній церкві. Вони небезпідставно побоювалися, що у відході корінного населення від офіційної церкви звинуватять саме їх.
Неможливо серйозно говорити про безпосередній вплив німців на появу серед російсько-українського населення півдня України євангельських настроїв, бо за час перебування колоністів (з 1785 р.) ніхто з українців чи росіян не став ані лютеранином, ані реформатом, ані менонітом. Тим більш, що німецькі віруючі, будучи законослухняними та побоюючись покарання, яке передбачалось законом, і не нав’язували релігійних переконань своїм сусідам. Говорячи про вплив німецьких колоністів на виникнення євангельського пробудження на півдні Росії у другій половині ХІХ ст., доречно процитувати ректора Казанської духовної академії єпископа Олексія: “Можна.. погодитись із тим, що у житті російського народу було щось таке, що створило сприятливий ґрунт для розповсюдження у його середовищі сектантських світоглядів.
Можна з упевненістю сказати, що якщо б замість німецьких місіонерів необаптизму з проповіддю Євангелії виступили православні місіонери, то за тих самих умов народного життя виник би релігійний рух, сприятливий для православної церкви...”[9]У 1865 р. громада в с. Основі налічувала 20 чоловік, а в 1867 р. – 35 родин, враховуючи жителів сусідніх селищ Ряснополя та Гнатовки. У 1870 р. до неї входило 219 осіб. Керував громадою М.Ратушний, якому допомагав його брат. Окрім братів Ратушних, провідну роль в громаді відігравали Герасим Балабан, який 1865 р. переселився до с.Гнатівки з Київської губернії, та Олександр Капустян.
Незалежно від пробудження в с.Основі, євангельські настрої тоді ж з’являються в селищі Карловка та Любомирка сусіднього Єлизаветградського повіту Херсонської губернії. Слід зазначити, що з 1859 р. пробудження відбувалось у сусідніх з ними німецьких колоніях Старий та Новий Данциг, куди українські селяни ходили на заробітки. У 1862 р. навернення пережили селяни з Карловки Тріфон Хлистун та Федір Голумбовський, а згодом, у 1866 р., Юхим Цимбал. У 1867 р. у Карловці було створено євангельську громаду, члени якої негайно вийшли з православної церкви.
Пробудження у с. Любомирка пов’язане з ім’ям Івана Рябошапки (1832-1900 рр.), який народився у 1832 р. (згідно з іншими архівними даними, бл. 1846 р.)[10] і був кріпаком поміщика Шебеко. Спочатку був вівчарем, а згодом служив візником місцевого священика Промислова, який дотримувався досить вільних поглядів і рекомендував йому читати Євангелію. З 1859 р. І.Рябошапка працює мірошником на Любомирському млині, через це часто буває в німецькій колонії Старий Данціг, де потрапляє під вплив мірошника Мартіна Гюбнера. Саме бажання вивчати Слово Боже спонукало його опанувати грамоту.
Після навернення І.Рябошапки та першої його проповіді у Любомирці на початку 60-х рр. (бл. 1864 р.)[11] виникла група з 10 родин. У 1867 р. ця група складалась із 30 чоловік. Того ж року І.Рябошапка відвідав с. Основу для знайомства з життям віруючих. Як і в Основі, у Любомирці спочатку не було розриву з православ’ям. У 1865-1866 рр. місцевий священик доповідав: “Ікони знаходяться у кожній хаті у пристойному вигляді. Запідозрені ходять до церкви у неділю та святкові дні”.[12]
Ще у 1868 р. І.Рябошапка сповідувався та причащався у православній церкві, а 1873 р. місцевий священик інформував: “Після ретельного дослідження в селі Любомирці, в якому нараховується сто п’ятдесят хат, тільки три родини можна рахувати дійсно православними”.[13] Членами євангельської громади тоді було 45 родин.
Євангельське пробудження у Херсонській губернії, незалежно від пробудження в Основі, Карлівці та Любомирці, розпочалося приблизно тоді ж і в Ананіївському повіті на хуторі Миколаївському і пов’язане з ім’ям Адама Войсарівського – дрібного шляхтича. Цікаво, що тут пробудження відбулося не в православному, а в католицькому середовищі, серед представників дрібного дворянства та міщанства, переважно польського походження.
За свідченням Г.Балабана, пробудження у цій місцевості почалось навіть раніше, ніж в Основі (бл. 1856 р.)[14] При громаді діяла спеціальна школа, яку вів відпускний солдат Лев Попов. Маємо свідчення про те, що 1867 р. в цьому повіті було вже майже 200 євангельських віруючих,[15] але про подальшу долю групи нічого не відомо.Перше зафіксоване зіткнення південноукраїнського євангельського руху з державною владою відбулось у березні 1866 р., коли херсонський губернатор отримав донесення мирового посередника з Одеського повіту про секту “штундистів”, що з’явилась у с.Основа.
Після перевірки донесення одеський справник доповідав губернатору в лютому 1867 р., що секта дійсно існує, а її характер подібний до розколу реформатського (штундизму). Через новизну явища, а також через відсутність повного розриву з православною церквою, рух віднесли до різновидів старообрядницького розколу. Отже, щодо його послідовників повинні були застосовуватись законодавчі норми, які безпосередньо вживалися до старообрядців.
Як уже зазначалося, цього часу сталося послаблення утисків розкольників, що привело до потепління в релігійній сфері та сприятливо відбилося на євангельському русі, дозволило йому зміцнитися та організуватися в євангельсько-баптистське братство. Говорячи про це, єпископ Олексій з прикрістю відзначає: “На самому початку… світською адміністрацією було зроблено одну велику помилку, яка надовго встановила хибний погляд представників світської адміністрації на цю секту, як таку, яка не може вважатися шкідливою в релігійно-моральному відношенні та небезпечною в політичному.
Баптизм світською адміністрацією було підведено під одну сектантську групу з розколом-старообрядництвом, а тому до послідовників його застосовувались законні заходи, що були встановлені для розкольників-старообрядців”.[16]Того ж 1867 р. генерал-губернатор П.Є.Коцеб отримав від місцевого землевласника Значко-Яворського записку “Про товариство штундистів на Півдні Росії”, де стверджувалося, що баптистська секта має більш політико-економічний, ніж релігійний характер.Євангельські віруючі вбачали у вищій державній владі свого захисника. Це було викликано більш лояльним ставленням до них з боку державної влади, ніж з боку місцевої.
8 червня 1868 р. М.Ратушний, Г.Балабан та І.Осадчий подають прохання на ім’я Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора, в якому просять захистити від переслідувань місцевого духовенства та світської влади. Віруючі також заявляли, що у випадку відмови в захисті, вони будуть шукати його у вищої державної влади, навіть у Государя Імператора.
Відомо, що М.Ратушний та І.Рябошапка від імені своїх громад їздили до Петербурга, але нічого там не досягли. Ця поразка не збентежила їх, і в подальшому І.Рябошапка та Г.Балабан подавали на ім’я царя клопотання про дозвіл проводити молитовні зібрання.У деяких випадках розпочаті місцевою поліцейською владою справи щодо євангельських віруючих, припинялися судовою інстанцією. Отже, остаточний розрив віруючих із православною церквою ще не відбувся.
Переслідування євангельських віруючих тривало переважно на місцевому рівні. Воно виражалося не лише у законному або ж беззаконному застосуванні адміністративних заходів щодо віруючих з боку місцевої світської влади різного рівня, не тільки в утисках з боку духовенства, але й в народному суді, який часто набував форм найжорстокіших катувань віруючих їх же односельцями. Варто підкреслити, що поняття “самосуд”, тобто самоуправство або свавільна розправа, навряд чи буде доречним згадувати в даному випадку, бо більшість розправ здійснювалась при безпосередньому керівництві, мовчазному схваленні та невтручанні з боку місцевої світської влади та духовенства.
Багато проявів наруги над євангельськими віруючими було результатом цілеспрямованого підбурювання натовпу зацікавленими особами.
Слід зазначити, що іноді державна влада рішуче припиняла подібне свавілля, реагувала на випадки зловживання владою місцевими посадовцями. Цікаво, що державна влада самостійно брала ініціативу на себе, бо євангельські віруючі ніколи не подавали скарг до суду, а лише надсилали на ім’я губернатора прохання про захист.
Потрібно зауважити, що подібні рішення вищої державної влади були викликані саме турботою про встановлений порядок, а не бажанням дотримуватися прав євангельських віруючих, оскільки держава, в силу встановленого порядку речей, мала захищати інтереси православної церкви. Деякі ревнителі православ’я вважали подібні рішення неприпустимими, вбачаючи в них відхід від обстоювання інтересів офіційної церкви. Зокрема, херсонський губернатор писав міністру внутрішніх справ у 1870 р., що рішення Сенату провести слідство по фактам переслідування любомирських селян – євангельських віруючих “може мати самий згубний вплив для інтересів православ’я, навіваючи належним до секти переконання, що вища влада віддає їм особливе покровительство”.[17]
Досить часто сільські сходи приймали рішення про висилання активних членів євангельських громад (в цьому випадку людина повинна була протягом доби залишити або зібрати весь свій скарб, покласти на візок, якщо такий був, або просто на себе, та з усією родиною направитися до місця, визначеного рішенням сходу).
Іншим покаранням для віруючих була примусова служба у війську. Місцева влада за рішенням сільських сходів позбавляла віруючих землі, худоби та сільськогосподарського реманенту, забороняла брати воду, ходити на роботу, на торг, навіть ходити по вулицях. Крім того, місцева поліція відмовляли віруючим у видачі паспортів, що позбавляло їх можливості виїхати за межі даного населеного пункту.
Церковна влада також брала активну участь у придушенні нового релігійного руху. Крім суто церковно-духовних заходів, систематично підбурювалося православне населення проти односельців, які відійшли від православ’я. Коли цього було замало, щоб зупинити новий релігійний рух, Православна церква виступала за необхідність застосування до євангельських віруючих заходів адміністративного примусу та всіляко намагалася активізувати “антисектантські дії” світської влади, навіть критикувала її за недостатню, на погляд православних ієрархів, рішучість. Проте досить часто ці звернення ігнорувались світською владою, що пояснюється поширенням у середовищі інтелігенції ліберальних ідей та скептичного ставлення до православ’я.
Певні кола світської влади вважали, що боротися з новим релігійним рухом слід передусім духовними засобами: піднесенням авторитету православної церкви, розвитком релігійної освіти селян, активізацією проповідницької діяльності священиків.
Владні структури також розуміли, що адміністративне переслідування сектантів не лише не знищить їх, але й приведе до зворотних наслідків, свідченням чого є весь історичний досвід поширення релігійних рухів. Тому херсонський губернатор у березні 1870 р. доповідав міністру внутрішніх справ, що найкращою формою боротьби з поширенням штунди було б призначення у місцях поблизу осередків штундизму священиків, які б мали вплив на своїх прихожан та могли шляхом переконання укріпити їх в істинній вірі.
У зв’язку з цим необхідно відзначити таку тенденцію: наявність певного протистояння між адміністративною владою, схильною до репресивних заходів щодо віруючих, і судовою, яка послідовно захищала встановлений законопорядок і таким чином захищала права віруючих.
Адміністративна влада вживала заходів, спрямованих якщо не на повне знищення євангельського руху, то принаймні на попередження його подальшого поширення.
Так, у жовтні 1868 р. справник Одеського повіту інформував Херсонське губернське правління, що “в теперішній час, внаслідок здійснених мною заходів, зібрань з метою читання та тлумачення Євангелії не буває, а за Ратушним встановлено суворий поліцейський нагляд”.[18] Генерал-губернатор наказав поліцейським чинам брати з керівників громад віруючих підписку про непроведення богослужінь.
Зрозуміло, що ніякі підписки та адміністративні покарання, якими погрожували у випадку порушення обіцянок, не могли змусити віруючих відмовитись від молитовних зібрань та від поклоніння Богові так, як вони вважали правильним. Адже йшлося не про навмисне порушення віруючими державного порядку.
Проблема полягала в тому (й не тільки у цей період), що сам цей порядок суперечив релігійним сумлінням новонавернених, що й зумовлювало появу подібних “порушень”, за які віруючі відповідали закону. Наочним прикладом тому служить донесення справника Одеського повіту Херсонському губернатору від 11 лютого 1873 р., в якому, зокрема, говориться: “На мою вимогу щодо припинення зібрань, селяни ці (євангельські віруючі.-Ю.Р.) відповіли, що вони не можуть виконати цю вимогу, бо вона не згодна з правилами їх братства.. Згідно цих правил штундисти повинні коритися владі лише у тому випадку, коли її вимоги не суперечать заповідям “Царя Царів”, згідно з вченням Якого належить нібито збиратися на моління.. Внаслідок моєї заяви цим селянам, що їх чекає за непокору владі покарання, вони відповіли, що вони вже заплатили більш ніж 800 крб. штрафу за зібрання та готові ще заплатити у 10 разів більше, але збиратись все ж таки будуть, не зважаючи ні на які переслідування”.[19]
Правова каральна практика у великій мірі залежала від ставлення конкретних посадових осіб до євангельських віруючих. Так, прокурор Одеської судової палати Євреїнов прямо заявляв, допоки він буде прокурором, жодна справа штундистів не дійде до суду.
Незважаючи на те, що генерал-губернатор Новоросійський та Бессарабський Павло Євстафович Коцебу згідно своїх посадових обов’язків повинен був захищати інтереси православної церкви, він багато зробив для захисту баптистів та євангельських віруючих (як німецьких, так й російсько-українських) від незаконних утисків. Його позицію засуджували місцеві землевласники, які вбачали в штундизмі не стільки релігійне, скільки політико-економічне вчення. Вони навіть звинувачували генерал-губернатора у приналежності до штундистів.
Коли П.Коцебу залишив свою посаду, штундисти засмутилися, бо в його особі вони мали суттєву підтримку.Євангельські віруючі у цей період неодноразово намагалися легалізувати своє становище, отримати від державної влади право на богослужіння, щоб таким чином оборонитися від нападок з боку світської та церковної влад.
Так, 1873 р. М.Ратушний мав намір просити дозвіл на будівництво молитовного будинку. І.Рябошапка 1870 р. звертався до генерал-губернатора з проханням дозволити йому та послідовникам переселитися кудись у степи, заснувати там товариство та організувати школу. Генерал-губернатор після багатьох звернень І.Рябошапки листувався з Кавказським намісником і просив надати можливість українським євангельським віруючим переселитися на Кавказ. Намісник, не бажаючи збільшувати й без того велике число сектантів на Кавказі, не погодився з цим.
Взагалі слід зауважити, що на початковому етапі євангельського руху саме І.Рябошапка доклав чимало зусиль задля легалізації цього руху. У 1872-1873 рр. він їздив до Петербурга, щоб здійснити цей задум. Православні дослідники відмічали, що він “завжди брав на себе роль заступника перед урядом, щоб добитися визнання штундизму сектою, дозволеною у Росії”.[20]
Прохання євангельських віруючих, звичайно, не задовольнялися, тому вони самовільно облаштовували приміщення для своїх богослужінь, що знову вело до переслідувань, закриття штундистських приміщень та до конфіскації майна. Завзяття поліцейської влади подеколи заходило так далеко, що конфіскувалася не лише євангельська література, не тільки книги Св. Писання, але й твори православних авторів.
Поліцейська влада вважала за необхідне взагалі заборонити євангельський рух. У 1874 р. справник Єлизаветградського повіту пропонував Херсонському губернатору: “Слід було б товариства осіб православного сповідання, які створили братство анабаптистів, заборонити заздалегідь опублікованим положенням Комітету Міністрів…”[21]
Становище євангельських віруючих погіршувалось неможливістю легалізувати свої шлюби, народження дітей та смерть членів громад. Будучи російсько-українського походження, вони вважалися православними, а запис актів громадського стану православних покладався на православну церкву.[22]
Коли штундисти поривали з офіційною церквою, то втрачали й можливість легалізації перелічених актів. Більш того, про їх шлюби та поховання поліція складала акти, на підставі яких духовна консисторія порушувала справи про переслідування. Про шлюби євангельських віруючих православні священики сповіщали у церкві за місцем проживання віруючих, оголошуючи їх незаконними, а дітей, що народяться від такого шлюбу вважали незаконно народженими. Батьків, які не перешкоджали такому шлюбу, також відлучали від православної церкви та від будь-якого спілкування з православними. Діти, яких оголошено незаконно народженими, позбавлялися права спадкування майна батьків.
Проблемою було і поховання віруючих, бо місцеві священики не дозволяли ховати на православних цвинтарях. Віруючим довго доводилося просити видати їм “казенну” книгу для запису даних про народження, шлюби та смерть, тобто просили поширити на них правила для розкольників від 19 квітня 1874 р. про метричні книги. Згідно правилам, шлюби розкольників, внесені до метричних книг, вважалися законними. Прохання не задовольнили, хоча в деяких місцях після виходу Закону 1874 р. штундистам разом з копією вказаного акту видавали бланки для метричних записів. Це спонукало віруючих зробити такий висновок: якщо нам дозволено обряди, значить дозволено й зібрання. Але в цілому Закон 1874 р. стосувався безпосередньо розкольників та, як зазначає В.І.Ясевич-Бородаєвська, “до нових течій у житті… залишився глухим”.[23]
Невизнання шлюбів сектантів законними та оголошення їхніх дітей незаконнонародженими призвело до явища, що не мало аналогів в історії інших країн: 15 мільйонів чоловік (в даному випадку йдеться не лише про євангельських віруючих, а про всіх сектантів в Росії) вважались незаконно народженими та “перелюбниками”. Іноді віруючі заводили метричні книги самостійно (с. Основа Одеського повіту).
2. Євангельське пробудження у Київській і Катеринославській губерніях
Євангельське пробудження у Київській губернії почалось у 1868-1869 рр. у с. Плоському Таращанського повіту і пов’язане з іменами братів Якова та Павла Цибульских, також Йосипа Тишкевича. Я.Цибульский деякий час жив в Одесі у купця Карла Шютца, через якого з Румунії до Росії переправлялися брошури духовного змісту. Після його повернення до рідного селища у хаті його брата Павла стали відбуватися євангельські зібрання.
Як і у Карлівці, незабаром віруючі заявили про відмову від обрядності та установлень православної церкви. Зрозуміло, що заява призвела до переслідування, що на певний час призупинило проповідь Євангелії у цій місцевості. Але через два роки до с.Чаплинка того ж Таращанського повіту повертається на постійне проживання висланий раніше з Херсонської губернії за проповідь Євангелії Герасим Балабан. Він зближується з волосним писарем Іваном Лясоцьким, який був другом місцевого священика і активним парафіянином православної церкви.
У відповідь на розпочату П.Балабаном євангельську проповідь у Чаплинці місцевий священик запросив його на співбесіди, на які також почав ходити і Іван Лясоцький. Спостерігаючи, як П.Балабан відповідає на запитання священика, цитуючи Біблію, Лясоцький переконався у правильності вчення, сповідуваного П.Балабаном. З часом у Таращанському повіті виникає євангельська громада.
1872 р. декого з віруючих заарештували, причому Якім Білий та Й.Тишкевич не повернулися з в’язниці додому. Вони стали першими жертвами переслідувань за Слово Боже в Україні. Під час судового процесу над послідовниками нового релігійного вчення знову, як і для віруючих Херсонської губернії, позитивне значення відіграла новизна євангельського руху та відсутність спеціального законодавства стосовно його. Це пояснює невизначеність у діях державних органів.
Викликає інтерес оцінка судового процесу П.Лебединцевим: “У вищій мірі цікаво та важливо, як поставився суд до цього нового явища у народному житті… Рішення суду мало великий вплив на подальшу долю секти, що зароджувалася… Баптистська секта, з послідовниками якої суду приходилось зараз мати справу, не була передбачена ніякими статтями закону; вона з’являлась вперше…
Згідно з тими уривчастими та неясними даними, які давались сільським протоколом або судовим слідством, наприклад, читання Євангелії або зібрання для молитви та співу духовних віршів, потрібно було визначити нову єресь, шукати в її виявленні склад злочину.. Суд, наскільки можна судити по його рішенню, йшов навпомацки… і врешті-решт був схильним не придавати новоявленому явищу серйозного значення, як з боку злочинності або шкоди для церкви та суспільства.”[24] Рішенням суду переважну частину заарештованих віруючих звільнили.
У Херсонській губернії, як уже відзначалось, фіксувалася участь православної церкви у переслідуванні євангельських віруючих та досить стримана позиція світської влади у цьому питанні. Аналогічна ситуація мала місце й у Київській губернії. Митрополит Київський Арсеній вимагав од світської влади заслати лідерів євангельського руху у віддалені райони імперії. У відповідь міністр внутрішніх справ заявляв, що протидією єресі може служити лише невсипне пастирське піклування духовних осіб про свою паству, турбота про її освіту словом євангельської істини та повсякчасна готовність пояснювати релігійні омани.
Міністр розумів, що заслання активних проповідників призведе до поширення євангельського вчення в районах їхнього заслання, як це сталося у випадку з П.Балабаном, висланим з Херсонської до Київської губернії. Однак, як зауважує О.Ушинський, сільські священики здебільшого не були готовими до обмірковування зі своїми парафіянами нового вчення та дослідження його невідповідності Слову Божому.[25] О.Ушинський також зазначає, що поліцейські заходи, до яких спонукали священики світську владу стосовно різновірців, через власну неспроможність боротися з єресями духовним шляхом, не тільки не досягали своєї мети, але й сіяли ще більшу недовіру та ворожнечу в ставленні різновірців до священиків.
Митрополит Арсеній пропонував поселити всіх сектантів в одному місці, заборонити виїжджати з поселень, а також спілкуватися з православними, торгувати тощо. Цей православний митрополит радив помістити всіх лідерів сектантів навічно у монастирі, а сектантам не дозволяти купувати або орендувати заводи та заїжджі двори, бо ці місця могли стати “розсадниками” секти.
Вказівка митрополита виконувалася: у Київській губернії активних проповідників Євангелії засилали до монастирів. Однак самі монастирі вважали засланих до них сектантів непосильним тягарем. Оскільки монастирська братія не мала на сектантів впливу, на що розраховували ініціатори цього заходу, натомість євангельські проповідники активно проповідували своє вчення ченцям. Тому деякі монастирі просто відмовлялись брати до себе сектантів на “перевиховання”, побоюючись можливих духовних бродінь та шукань в середовищі ченців.
Місцева адміністративна влада часто йшла на поводі у влади церковної. Саме на цьому рівні яскраво проявилася вся недоречність зрощування церковної та світської влад у Російській імперії.
Водночас віруючі користувались відносною свободою (порівняно з іншими періодами). Так, І.Лясоцький згадує, що “зібрання було вільне та відкрите посеред дня. Ніхто не переслідував, тільки був відряджений один городовий для присутності на зібранні, бо духовенство зараховувало нас перед урядом до соціалістів”.[26]
На початку 70-х рр. ХІХ ст. віруючі часто самі провокували владу до застосування репресивних дій, демонструючи занадто емоційні дії, що виражали їхній розрив з минулою релігійною приналежністю: ображали православну церкву та священиків, виносили ікони з хат, а іноді навіть глумилися над ними та знищували їх. Згодом ці акції припинилися. Гадаємо, що велику роль тут відіграла емоційність українського народу, його рівень виховання та освіти, а також притаманні всім новим рухам, в тому числі й релігійним, екзальтованість та експресивність.
Характеризуючи положення справ в 1878 р., Г.Ємельянов відзначав: “… Нині штундисти збираються та звершують свої обряди вільно, принаймні без заборони з боку вищої влади, хоча занадто ревні пропагандисти штундистського вчення… ще зазнають законного переслідування”.[27] Приведемо й іншу цитату, що розвіює ілюзію благоденства: “А втім відносно придушення її (секти), через саму новину справи, не було ще придумано визначених та рішучих заходів. Зносини влади тільки ще починались”.[28]
1875 р. євангельський рух започатковується у Катеринославській губернії, зокрема у селищах Криничеватій та Олександро-Софіївці. Пробудження у цій губернії почалось наверненням молодого батрака з с.Софіївка Петра Лисенка, який працював у менонітському селищі Фріденсфельд. Його спостереження за життям менонітів, які вже практично були баптистами, змусили його задуматися та придбати для читання Євангелію. У 1870 р. він пережив навернення та звернувся до менонітів з проханням про хрещення. Вони відмовили йому, пояснивши, що не мають права хрестити православних.
Тільки через п’ять років бажання П.Лисенка здійснилося, після чого рідний батько вигнав його з хати. Меноніти допомогли П.Лисенку побудувати нову хату там же, у Софіївці, де він почав проповідувати, а потім відвідувати з проповіддю сусіднє селище Криничевату. 1876 р. відбулось перше хрещення віруючих, що навернулись через проповідь П.Лисенка. Того ж року Лисенка, Гошка та Бажанова засудили на один рік позбавлення волі за “зведення в секту”. Після повернення вони продовжили проповідуватиСеред перших українських баптистів Катеринославської губернії треба назвати братів Хомутенків, Є.Шевченка, П.Перепяткіна, який мешкав у с. Вознесенівці (на території нинішнього Запоріжжя), а також М.Дупленка., що згодом став пресвітером російсько-української баптистської громади в с.Кічкас. Дияконом цієї громади був А.Чорний з м. Олександрівська. Невдовзі проповідь Євангелії охопила усю губернію. Нові громади час од часу відвідували М.Ратушний, І.Рябошапка та інші відомі проповідники (наприклад, А.Стоялов з Нововасилівки). Звідси проповідь почала поширюватись у Донецькому басейні.
3. Євангельське пробудження у Таврійській губернії
Особливістю євангельського пробудження у Таврійській губернії було те, що воно відбувалося не серед православних, як у Херсонській, Київській та Катеринославській губерніях, а в середовищі молокан. Треба відзначити роль книгоноші Британського та закордонного біблійного товариства Якова Делякова у підготовці цього пробудження.
Я.Деляков походив із Персії, був пресвітеріанином, сповідував відродження через покаяння, виправдання через віру, а також був прибічником хрещення дітей. У 1865-1866 рр. він проповідував серед молокан першого донського толку (саламатінців) у селищах Нововасилівці та Астраханці Бердянського повіту Таврійської губернії. Як результат проповіді навернення пережили брати Захарови, один з яких, Зіновій Захаров, став у 1867 р. на чолі новомолокан-євангельських християн або “захарівців”, яких також називають молоканами другого донського толку.
Віровчення їх було подібним до віровчення баптистів з тією лише різницею, що захарівці вважали за можливе хрестити не тільки дорослих, але й дітей віруючих батьків, а також сповідували обмивання ніг.
З другої половини 70-х років у Таврійській губернії починають проповідувати російські баптистські проповідники з Закавказзя. 1877 р. тут же проповідує Олександр Сторожев. У цьому ж році навернення пережив син пресвітера молокан Нововасилівки Олексій Стоялов, а 1878 р. до баптистів приєднався й сам пресвітер – Андрій Стоялов, що став пресвітером місцевої баптистської громади. Ось як він пояснював причину свого переходу до баптистів: “Оскільки я займав посаду пресвітера громади молокан донського толку, мені неодноразово приходилося причащати дітей, які несвідомо вивергали з рота дари, які їм підношувалися. Ця обставина змусила мене взяти під сумнів доцільність причастя дітей. І, нарешті, слова апостола Павла: “Нехай же людина випробовує себе, і так нехай хліб їсть і з чаші хай п’є” остаточно укріпили мене в переконанні, що такі установлення Господні, як святе хрещення, так і свята Вечеря, призначені не для несвідомих немовлят, але для свідомих віруючих, як вчать баптисти”.[29]
Розуміючи необхідність об’єднання для спільної проповіді Євангелії, баптисти та захарівці намагались шляхом дискусій усунути розбіжності між доктринами. Так, 1882 р. диспут відбувся в с. Нововасилівці. Позицію баптистів представляв А.Стоялов, а захарівців – сам З.Захаров. Дискусія тривала з ранку до 3-ї годин ночі, але сторони так і не дійшли згоди. Однак поступово майже всі євангельські християни-захарівці приєдналися до баптистів.
Слід зазначити, що у Таврійській губернії були й навернені “штундистського” типу. Переважно це були селяни, які працювали у сусідніх німецьких колоніях. Подібна до них група виникла у 1862 р. в с.Острікові Бердянського повіту. Серед цих віруючих слід назвати Дем’яна Васецького, Федора Васецького, Тимофія Акименка та інших. Вони проповідували не тільки у своїму селі, але й у сусідніх. Зв’язок з цією групою підтримував новоменоніт Гергард Вілер. 1863 р. він хрестив у Дніпрі селянина Матвія Сербушенка, який працював серед новоменонітів, а у 1864 р. Андрія Педасенка, міщанина з Харкова, який працював у Олександрівську у шевця-новоменоніта.Цей історичний екскурс закінчимо словами єпископа Олексія: “Якщо південноросійська штунда явище самобутнє, яке походить з глибин народного духу і є продуктом самостійної його творчості, то боротьба з нею здається справою у вищій мірі серйозною та важкою. Якщо ж це явище випадкове, що привнесене в народ ззовні, то й боротьба з ним значно полегшується, бо повинна зосередитися на усуненні тих зовнішніх елементів, які мають шкідливий вплив на релігійно-моральне життя російського народу”.[30
4. Перехід до баптизму
У 1867 р. в селищах Карлівці та Любомирці вже були російсько-українські громади баптистського напрямку, хоча ніхто з віруючих ще не був охрещений по вірі. Самостійно дійшовши до баптистських поглядів, українські віруючі почали обмірковувати, як і через кого їм прийняти хрещення.
У сусідню колонію Старий Данциг час од часу для хрещення німецьких віруючих приїжджав керівник громади “братських менонітів” з Хортиці Абрам Унгер. В один із приїздів, 11 червня 1869 р., він охрестив Юхима Цимбала.
Поодинокі хрещення українських віруючих мали місце до 1869 р.: Матвія Сербушенка (1863 р.), Андрія Педасенка (1864 р.), Якова Сарана (1865 р.) та інших, але вони не отримали послідовного впровадження. Хоча це були визначні події, все ж вони практично не мали вирішального впливу на формування баптистського братства в Україні. Втім, саме хрещення Ю.Цимбала поклало початок баптистському братству. Воно мало продовження та спадкоємність у хрещенні інших віруючих. Саме від цього моменту можемо прослідкувати розвиток українського баптизму.
Спекотним літом 1869 р. на березі річки Сугаклеї, що тече на півдні України, недалеко від німецької колонії Старий Данциг, сторонні спостерігачі помітили якесь незвичайне пожвавлення. Чимала юрба людей, серед якої виділялися кілька десятків осіб в білих одежах, голосно співала пісень німецькою мовою. Як з’ясувалося згодом, це баптисти з німецької колонії Старий Данциг хрестили нових членів громади, що приєднувалися до Церкви Христової.
Раптом до служителя, що звершував хрещення, рішучо підійшов чоловік, катрого виділяли з-поміж інших явно українські риси. Він щось запитав. Бесіда проходила не досить гладко, очевидно, керівник заперечував йому. Але українець наполягав на своєму. Він вигукував: “Якщо ви не погодитесь, будете відповідати перед Богом! А мені Бог покаже іншого!” Після вагань керівник погодився, і чоловік став у коло людей в білих одежах. Невдовзі він уже занурювався у воду, приймаючи хрещення. То був Ю.Цимбал, який своїм хрещенням 11 червня 1869 р. поклав початок українському баптистському братству.
Унгер не погоджувався охрестити православного українця, посилаючись на заборону “зводити православних”. Згодом Ю.Цимбал хрестив у Карловці інших віруючих. У квітні 1870 р. він звершує хрещення у Любомирці. Через кілька місяців у Карлівці та Любомирці було вже 70 охрещених євангельських віруючих. Того ж року громади обрали пресвітерів, якими стали Т.Хлистун та І.Рябошапка. Ю.Цимбал проповідував по навколишніх селах.
Можна сказати, що в сучасному євангельсько-баптистському братстві вже чітко сформувалися дві історичні думки щодо дати народження баптистського руху в Україні: “східна”, що базується на вивченні вітчизняних архівів і відстоює 1869 р., та “західна” або “діаспорна”, що говорить про 1852 р. Існує точка зору, що 1852 р. було охрещено Івана Онищенка, але ця подія є досить сумнівною, бо практично не існує історичних свідоцтв та доказів.
Одним із відомих прихильників цієї версії є Л.Жабко-Потапович. Відносячи навернення І.Онищенка приблизно до 1845 р., він у книзі “Христове світло в Україні” робить дуже цікаве зауваження: “Ніколи і нікому в своєму житті він (І.Онищенко. – Авт.) нічого не оповідав про тих людей, що його до Господа навернули та йому Святе Слово відкрили, хоч про інші пригоди життєві він розповідав досить охоче й докладно”.[31] Далі Жабко-Потапович говорить про хрещення Онищенка: “Прийняв Онищенко хрещення не пізніше, як восени 1852 р. й на весні 1853 р. охристив деяких своїх однодумців, – і знову ж таки, – імен яких нам, на жаль, не передано.”[32]
Недостатність інформації щодо Онищенка Л.Жабко-Потапович пояснює, по-перше, природною скромністю піонера євангельського пробудження, по-друге, рішенням братів приховувати й оберігати його від представників влади. Але головним чинником, на думку Л.Жабко-Потаповича, є особливість того часу: “Найцікавіші для нас роки життя Івана Онищенка, від 1847-го до 1861-го, припадають на ту добу, що була найменш сприятливою для висвітлення його боротьби за визволення його душі та душ його послідовників з-під духовного ярма… Кріпацька неволя пригнічувала кожного селянина. ..Кожен кріпак за віру в Слово Боже та в Христа міг бути знищений як за “відступництво” від православної церкви не тільки духівництвом її та світською державною владою, але й самим поміщиком, що був володарем і майна й життя свого невільника”.[33]
Автор визнає, що “одиноким, знаним до цього часу документом, що стверджує факт хрещення І.Онищенка, є вістка, залишена нам Ф. Щербиною: “Охрищений восени, Онищенко на весні (1853 р.) хрестив інших”.[34]
Тут виникає декілька суперечностей.
По-перше, незважаючи на всю конспіративність духовних зборів євангельських віруючих, духовна та світська влада того часу ретельно відстежувала всі процеси, в тому числі й релігійні, що відбувалися серед простого народу. Це буде показано пізніше на прикладі переполоху, що здійнявся після хрещення Ю.Цимбала.
По-друге, Ф.Щербини писав після значного проміжку, що минув від 1852 р., і тому, на наш погляд, його роботи мають слабшу аргументацію порівняно з відповідними архівними документами і не можуть вважатися оперативною інформацією щодо згаданої дати.
Узагалі з працями Ф.Щербини як основою для підстав вважати 1852 р. початком українського баптистського руху, існує серйозна проблема. Автори “Історії євангельських християн-баптистів СРСР”, аналізуючи точку зору щодо 1852 р., зазначають: “На підставі вивчення цих та інших першоджерел потрібно з усією визначеністю сказати, що ні в першій, ні в другій, ні в інших статтях Ф.А.Щербина не говорить жодного слова про Ф.Онищенка. Більше того, на стор. 23 автор “Малоруської штунди” називає першим штундистом з українців мешканця селища Пасекової Херсонської губернії М.Ратушного”.[35]
Розуміючи, що на підставі лише однієї згадки неможливо робити серйозні історичні висновки, Л.Жабко-Потапович далі продовжує: “Усі інші важливі та вірогідні джерела, не тільки друковані, але й рукописні, відкриті нами під час дослідів у книгозбірнях Західної Европи, підтвердили цю вістку Щербини з найрішучішою становчістю”.[36] І знову виникає проблема, яка щоразу постає, коли йдеться про 1852 р. як дату хрещення І.Онищенка. На її підтвердження наводяться матеріали західних архівів, але жодного разу жодного з цих документів не було опубліковано. Цікаво, що наприкінці своєї розповіді Л.Жабко-Потапович визнає, що питання з хрещенням Онищенка, ще не вирішено.[37]Дивним є й те, що І.Онищенко прийняв хрещення у 1852 р. і хрестив інших, а М.Ратушний, його найближчий учень, послідовник та помічник, приймає хрещення лише 1871 р. саме у “цимбалівській лінії” (Ю.Цимбал – І.Рябошапка – М.Ратушний. Про хрещення останнього йтиметься далі), що визнає і Л.Жабко-Потапович.[38]
До речі, немає остаточної ясності навіть щодо ім’я Онищенка. Різні дослідники згадують Івана чи Федора. При чому ті, хто відстоює 1852 р., називають його Іваном, а їх опоненти – Федором. Ім’я Івана Онищенка не згадується в жодному відомому нам архівному документі.[39] Л.Жабко-Потапович досить часто посилається на роботу А.Рождественського “Южнорусский штундизм”, але цікаво, що автор книги, згадуючи Онищенка, жодного разу не назвав його ім’я, хоча імена інших штундистів у праці присутні. Що ж стосується Федора Онищенка, то він фігурує в багатьох документах, присвячених діяльності євангельської громади в Основі. Отож, йдеться про одну людину чи про двох? Якщо про двох, то хто є вони: батько та син, брати, чи лише збігом обставин мали однакове прізвище? Це окреме питання, що також потребує вирішення. Втім воно небагато дає для принципового розв’язання вказаної проблеми.
Також існують свідчення, які відносять навернення Онищенка до 1858 р. Якщо це так, то прийняти хрещення по вірі у 1852 р. він не міг.Натомість відомою є ціла низка документів, що свідчать про хрещення Ю.Цимбала у 1869 р. та про переполох, що здійнявся навколо цього.[40]
Матеріали демонструють, як ретельно світська та релігійна влади відстежували події та процеси, що відбувались у народному середовищі. Можна вважати, що така видатна подія, як масовий відхід від православ’я, а також масове хрещення, про яке згадують прихильники 1852 р., не залишилось би без уваги, а отже і без документального підтвердження.
Хрещення Ю.Цимбала, що зафіксоване документально, є органічним етапом євангельського пробудження в Україні у другій половині ХІХ ст. Тому саме 11 червня 1869 р. з повним правом можно вважати днем народження українського баптистського братства.
8 червня 1871 р. І.Рябошапка хрестив 50 жителів селищ Основа та Гнатівка, в тому числі й М.Ратушного. Того ж року М.Ратушний подав заяву архієпископу Херсонському та Одеському високопреосвященому Димитрію, у якій повідомляв про прийняте ним та його послідовниками хрещення, а також про вихід із Православної церкви через різні утиски з боку духовної та світської влади. М.Ратушний також просив архієпископа Димитрія захисту від поліції. Цікаво, що ще на початку 1870 р. Димитрій мав бажання скористатися “релігійним напрямом Ратушного… і намагатися не тільки повернути його до православ’я, але й залучити до православного духовенства”.[41]
Слід зазначити, що Г.Балабан не приймав хрещення разом із М.Ратушним, бо у 1870 р. був висланий до с. Чаплинка Таращанського повіту Київської губернії. Незаперечним є факт, що баптистські проповідники Йоган Онкен та Карл Ондра приїжджали в Україну (відповідно у 1869 та 1870 рр.). Вони відвідували виключно німецькі колонії та не навернули до баптизму жодного православного.
1875 р. виникає російсько-українське баптистське братство в Одесі. Першим баптистом тут став Іван Васильович Лисицин, який у 1875 р. в с. Основа отримав хрещення від М.Ратушного. І.Лисицин навернувся до баптизму ще у 1873 р. Він був власником пекарні, яка й стала місцем перших зібрань віруючих в Одесі. До 1884 р. група остаточно сформувалась як церква. Серед керівників громади варто особливо відзначити братів Вільховського, Кравченка та Назаренка.
Перехід до баптизму призвів до першого розділення в українському євангельському русі. Особливо гостро цей процес проходив у Київській губернії. Ще у в’язниці Г.Балабан та І.Лясоцький почали сперечатися стосовно необхідності водного хрещення та ламання хліба. Г.Балабан був звільнений у 1873 р., а І.Лясоцький ще знаходився в Київській в’язниці. Повернувшись додому, Г.Балабан став поширювати вчення про непотрібність водного хрещення та ламання хліба. Цього ж року Г.Балабан відвідав Гнатівку Одеського повіту і створив там громаду штундистів, яку очолив Антон Стригун. Тому, коли І.Лясоцький вийшов із в’язниці на волю, він зіткнувся з тим, що багато віруючих не сприймали вчення про необхідність хрещення та ламання хліба і навіть глузували з цих священнодій.
1876 р. Іван та Гаврило Лясоцькі приймають хрещення в с. Основі від М.Ратушного. Повернувшись до Косяківки, І.Лясоцький охрещує 10 своїх послідовників. З часом до братів Лясоцьких почали приєднуватись віруючі. З цього часу український євангельський рух (староштундизм) розділяється на баптизм (сповідує необхідність водного хрещення та ламання хліба) та младоштундизм або духовний штундизм (сприймає ці установлення духовно).
Керівником штундистської громади у Чаплинці став Яків Коваль. 1882 р. ця громада налічувала 1086 віруючих. Баптистська громада у Косяківці нараховувала тоді ж 590 членів.
У 1881 р. у Херсонській губернії мешкали 3363 штундисти (як тих, хто прийняв хрещення, тобто баптистів, так і саме штундистів, які не прийняли хрещення). У 1882 р. у Херсонській, Катеринославській та Київській губерніях було вже бл. 1000 баптистів.
На початку 90-х років ХІХ ст. в Київській губернії виникає досить екзотична релігійна течія, коріння якої також походять зі штундизму. Вона отримала назву “мальованство” відповідно прізвищу свого основоположника, Кіндрата Мальованого Він народився в Таращі. 1884 р. порвав з православною церквою та став штундистом. Через деякий час починає критикувати баптизм за його “формалізм та холодність”.
З 1891 р. К.Мальований проповідує нове вчення, згідно з яким Ісус Христос – не Бог, але й не просто людина, а певний символ, що вказує на Божий план спасіння. Цей план мав здійснитися у найближчий час через К.Мальованого, в особі якого Бог послав людству спасителя світу.
Зростання кількості послідовників “мальованства” набуло у 1892 р. таких нечуваних обертів, що отримало назву “психологічної епідемії”, на боротьбу з якою уряд направив провідних психіатрів того часу, наприклад, професора Сикорського. К.Мальованого заарештували та направили до Казанської психіатричної лікарні, звідки він продовжував слати своїм послідовникам “соборні послання”. Їхніми головними темами були хрещення Духом, дари Духа, перебування Духа у людині.
Учення “мальованства” відмовлялося від ієрархії, встановлених культів, символу віри, релігійних свят, а обрядовість складалась з читання листів К.Мальованого та Біблії, пісень та молитов. Практикувалися екстатичні танці, вигуки, стрибки та безладні голосіння на “інших мовах”. Також характерною рисою для послідовників даного віровчення було марнотратство. Хоча сам К.Мальований помер у 1913 р., в Україні в 1917 р. було біля двох тисяч мальованців.