Розділ ІІ
ВИНИКНЕННЯ БАПТИЗМУ ЯК ОКРЕМОЇ РЕЛІГІЙНОЇ ТЕЧІЇ
Визначення початку баптизму як окремої релігійної течії є досить суперечливим і дискусійним питанням. Ми не маємо надійних джерел про існування баптистів раніше ХVІІ ст. Було безліч груп різновірців, які не були баптистами у нашому розумінні. Дехто стверджує, що баптистська церква бере початок від першохристиянських часів, зараховує до баптистів різні групи, що знаходились в опозиції до офіційної церкви (на сході – православної, на заході – католицької). Але це дуже слабка, на думку науковців, версія, бо хоча ми й можемо відшукати щось спільне між групами різновірців і баптистами, але вони мають чимало серйозних розбіжностей, не кажучи вже про суперечності серед цих груп.
Необхідно чесно визнати, що до кінця XVI ст. ми можемо говорити лише про попередників баптизму, а не про баптизм у сучасному розумінні, із властивими йому специфічними рисами. Разом із тим, віра та принципи баптизму, як вважають його послідовники, органічно випливають зі вчення Ісуса Христа та Його апостолів, тобто є спадкоємцями самих ранніх форм християнства.
Євангельсько-баптистський рух – один із напрямів радикальної Реформації, або протестантизму. Як відомо, Реформація у вузькому розумінні означає рух в Європі ХVI ст. за релігійні реформи, у повсякденному застосуванні вживається як спроба організації нових, альтернативних церков, що відповідали б ранньохристиянсько му, або біблійному, ідеалу.
Реформація існувала в двох основних формах:
1. Магістерська Реформація – коли реформа церковного життя проводилась міським магістратом через світську або князівську владу та спільно з нею і закінчувалась створенням національної церкви. До цієї форми відносять лютеранство у Німеччині та Скандинавії, реформатську церкву (кальвінізм) у Швейцарії, протестантизм в інших країнах Європи та Нового Світу, наприклад, англіканську церкву та інші.
2. Радикальна Реформація, або, як її подеколи називають, «ліва» реформація, – коли реформи церковного життя запроваджувалися незалежно від світської влади та її допомоги. Це насамперед анабаптизм у багатьох його виявах, також баптизм, пієтизм тощо. Саме вони відродили повністю забуту форму церковної спільноти – вільну церкву.
Ключове питання, що розділяє ці різновиди Реформації з іншими протестантами – не догматичні погляди (багато груп радикальної та магістерської реформації були дуже близькими догматично), а їх ставлення до держави. Хто й як буде запроваджувати реформи? Хто відповідає за них? На ці питання магістерські реформатори різних країн та часів відповідали: реформи повинна здійснювати державна влада, лише тоді вони будуть мати успіх. Радикальні реформатори відповідали: реформи повинні починатися з окремих людей та ніколи не будуть ралізовуватися державою.
Радикальна Реформація, в свою чергу, поділяється на три групи: містики, або спіритуалісти, що керувались внутрішнім осяянням, безпосереднім духовним одкровенням і вважали його вищою істиною та критерієм життя. Протилежна їм група – раціоналісти. За вищий критерій істини вони вважали істину Святого Письма, пояснену людським розумом, тобто лише те, що можна зрозуміти та пояснити логічно. Найбільш чисельною була група радикалів, що займала серединне положення. Це – центристи, які вважали вищим критерієм істини Святе Письмо, але наполягали на необхідності особистого одкровення, що узгоджувалося з біблійним текстом і за допомогою якого пояснювалося Писання.
До містиків належали люди, що прямували за своїм лідером, котрий мав дар видіння та пророцтва. Як правило, ці групи були нечисельні та історично нестабільні: зі смертю лідера вони втрачали свою основу та зникали. Частина з них намагалась дотримуватися Писання, але інші цим зовсім не переймалися.
Серед перших містиків-радикалів Реформації треба назвати Томаса Мюнцера (бл. 1493-1525 рр.) та пророків з Цвіккау. Іншим відомим радикалом був Каспар Швенкфельд (1490-1561 рр.) із Оссига у Сілезії. Найсумніший спогад про радикальну реформацію залишила мюнстерська трагедія. Головними учасниками її були анабаптисти-хіліасти – група містично налаштованих перехрещенців, які намагались встановити Царство Боже на землі.
Рух анабаптистів-хіліастів започаткував Мельхіор Гофман (1493-1543 рр.). Пізніше його лідером став Ян Маттіс (помер 1534 р.), що напророчив, що другий прихід Христа відбудеться у Мюнстері, який стане Новим Єрусалимом. На відміну від свого вчителя Гофмана, котрий вважав, що треба просто очікувати другого пришестя, Маттіс закликав підготовити місце для пришестя силою зброї. Він та його прихильники захопили Мюнстер та силою примусили всіх мешканців прийняти друге хрещення. Незабаром керівництво повстанням взяв на себе ще більший екстреміст-пекар з м.Лейдена Йоганн Богкольд (Йоганн Лейденський). Його бузувірське царство закінчилось 24 червня 1535 р. захопленням міста ландскнехтами.
Анабаптистський рух, який спочатку мав багато прихильників та користувався повагою серед народу, зганьбила та скомпрометувала мюнстерська трагедія. З цього часу анабаптистів почали переслідувати і католики, і протестанти.
Серед пізніх представників містичного радикалізму можна назвати сведенборгіан та квакерів, а на Україні – христовірів, стрибунів, шалапутів, хлистів.
До протилежної містикам групи належали радикальні раціоналісти. Це переважно інтелектуали з широким кругозором. Їхні симпатики й послідовники здебільшого належали до інтелігенції. Чільною темою їх диспутів був догмат про Трійцю. Вони робили численні спроби за допомогою розуму та логіки долати викривлення, що проникали у вчення та життя християн. Наслідком такого підходу було виникнення єретично мислячих груп. У XVI ст. найбільш відомими діячами цього напрямку були Фаусто Соцціні та Михайло Сервет. Социніани були знані й в Україні, про що йшлося в першій частині книги.
Найбільш сталою та впливовою групою у радикальній Реформації виявились центристи. Вони намагались поєднувати особисте та біблійне об’явлення, перевіряючи все авторитетом Святого Письма. Саме ця релігійна група, яка переслідувалася католиками та протестантами, справила вирішальний вплив на цивілізоване суспільство в розумінні релігійної свободи та відокремлення церкви від держави. Без історичного служіння цієї групи християн такі очевидні цінності сучасного суспільства, як свобода совісті та невтручання держави у церковне та духовне життя, були б неможливі. До центристів можна віднести біблійних анабаптистів, менонітів та баптистів.
Рух анабаптизму розпочався у Швейцарії на початку XVI ст. і швидко поширився у Німеччині та знайшов особливо тверду опору в Голландії. Дехто несвідомо або свідомо плутає анабаптистів-хіліастів з біблійними анабаптистами. І перші, і другі наполягали на необхідності водного хрещення у зрілому віці. Однак майже у всіх практичних питаннях вони ледь не діаметрально відрізнялись один від одного. Біблійні анабаптисти були пацифістами, заперечували всяке насильство та сповідували непротивлення злу насильством. Хіліасти ж були повстанцями, що намагалися встановити Царство Боже силою меча. Біблійні анабаптисти служили взірцем чистого та святого життя й общинної взаємодопомоги. Натомість хіліасти об’явленням виправдовували розпусту та аморальність, а грабіж називали встановленням рівності. Цей перелік можна було б продовжити. Залишається лише дивуватися, як можна плутати два таких різних історичних явища. Очевидно, багатьом була вигідна така плутанина, щоб зганьбити новий рух.
Поняття «анабаптисти» ввів У.Цвінглі, коли Конрад Гребель (1498-1526 рр.) почав докоряти йому за боязнь слідувати до кінця шляхом біблійних реформ. Саме К.Гребеля, що народився у заможній цюріхській родині і був навернений до Христа 1522 р. У.Цвінглі, можна вважати родоначальником анабаптистів. Досліджуючи Біблію, К.Гребель, Фелікс Манц та їхні друзі дійшли висновку, що хрещення дітей не має біблійних підстав. Цвінглі та рада Цюріха не погодились з таким розумінням, хоча в ранніх роботах Цвінглі дійшов подібних висновків. 18 січня 1525 р. цюріхська міська рада постановила всіх, хто вперто заперечують хрещення немовлят, виганяти з міста або карати. Надвечір 21 січня на молитовному зібранні у домі Ф.Манца один із присутніх, Георг (Кахакоб) Блаурок, попросив К.Гребеля охрестити його. Потім Г.Блаурок охрестив інших присутніх та самого Гребеля. Таким чином, 21 січня 1525 р. відбулося перше анабаптистське хрещення. Членів цієї групи називали анабаптистами, тобто «перехрещенцями», хоча вони називали себе «братами».
Через вимоги свободи совісті та невизнання військової повинності, а отже й держави, анабаптистів постійно переслідували та знищували. У чистому виді анабаптизм практично перестав існувати, якщо не рахувати близьких до них амішей з Пенсильванії. Але анабаптизм дав життя багатьом сучасним вільним церквам, серед яких в першу чергу треба назвати прямих послідовників анабаптистів – менонітів, названих за ім’ям їхнього керівника Менно Сімонса (1496-1561), колишнього католицького священика з Німеччини.
Меноніти зберегли свою традицію та погляди і досі становлять поширену у Північній та Південній Америці і Німеччині групу християн, відому своїм соціальним служінням та пацифізмом. В Україні у ХІХ ст. були відомі групи німецьких менонітів. Однак за радянської влади частина з них виїхала за кордон, загинула у сталінських концтаборах або була переселена до Казахстану та інших безлюдних районів країни, решта практично злились з українськими баптистами.
Релігійний рух, відомий як баптизм, є, очевидно, найбільшим та найвпливовішим серед так званих вільних церков сучасності. Згідно інформації Всесвітнього союзу баптистів, який об’єднує не менш половини всіх баптистів земної кулі, 1998 р. до його складу входило 37.334.191 членів. У 1999 р. лідери цього Союзу часто називали цифру більше 40 мільйонів. Якщо рахувати всіх вільних та незалежних баптистів, а також групи євангельських християн, що дотримуються тієї ж самої догматики, але організаційно не входять до Союзу та не називають себе баптистами, число активних членів євангельсько-баптистського руху в 2000 р. сягало 80–90 мільйонів.
Сама назва «баптизм», «баптисти» походить від декількох грецьких однокорінних слів (Baptizw; Baptisma; BaptisthV; BaptoV; Baptw), які передають ідею занурення. Тобто ця назва, у загальному розумінні, об’єднує тих, хто сповідує хрещення в дорослому віці через повне занурення хрещеного.
Ця назва підкреслює їхню відмінність від інших протестантських груп та вказує, що баптисти, як і анабаптисти, наполягають на необхідності звершення водного хрещення у дорослому віці. Однак баптизм виник незалежно від анабаптизму, хоча, безсумнівно, зазнав його впливу. Від анабаптизму його відрізняє й ставлення до державної влади та інші практичні питання. Історично баптисти походять від сепаратистських пуритан Англії.
Служитель англіканської церкви Джон Сміт (1570-1612 рр.) прийняв пуританські конгрегаціоналістські погляди та став пастором громади у Гейнсборо 1606 р. Цього ж року його друзі та однодумці почали збиратись у домі Вільяма Брюстера у Скрубі. Керівником нової громади став колишній служитель англіканської церкви Джон Робінсон (1575-1625 рр.). Членом цієї громади був і Вільям Бредфорд (1590-1657 рр.), у майбутньому – губернатор колонії Плімут в Америці. Сама ж громада згодом стала відомою як церква Пілигримів.
<;/span>Переслідування пуритан змусили громаду в Гейнсборо, очолювану Смітом, переселитися до Амстердаму (бл. 1608 р.). Приблизно через рік в Голландію переїжджає й громада з Скрубі під керівництвом Робінсона. Вони оселилися у Лейдені. В Амстердамі Сміт зустрівся з менонітами, під їхнім впливом вивчив Новий Заповіт, брав участь у богословських диспутах. Внаслідок цього він дійшов до висновку, що хрещення по вірі після покаяння – необхідна апостольська умова входження до громади (конгрегації). 1608 або на початку 1609 р. він самостійно охрестився, а потім хрестив інших членів своєї громади (біля 40 чоловік). Так сформувалася перша баптистська церква. Отже 1609 рік вважається датою появи сучасного баптизму.Невдовзі в громаді стався розкол (бл. 1612 р.): частина братів перейшла до менонітів, а частина під проводом Томаса Хелвіса та Джона Мертона вирішила, незважаючи на гоніння, повернутися до Англії, щоб проповідувати свою віру. Сам Сміт помер від туберкульозу (1612 р.) і був похований у Амстердамі. Група у складі приблизно 10 осіб під керівництвом Хелвіса повернулася до Англії та почала збиратись у Спитальфільді. Саме вона започаткувала так званий «загальний баптизм», тобто групу баптистів, що дотримуються армініанських поглядів і вважають, що Христос помер за всіх людей, а не тільки за вибраних.
Це повернення на батьківщину є досить цікавим фактом, оскільки переселення групи можна легко зрозуміти з людської точки зору. А повернення віруючих до своєї країни через декілька років, протягом яких нічого не змінилось у ставленні до різновірців, не підлягає ніякому поясненню. Це можна вважати лише бажанням нести своєму народу істину, що її пізнали ці віруючі, нести її, незважаючи на жорстокі переслідування з боку державної та церковної влади.
Незалежно від Сміта та його групи тоді ж розпочався інший рух баптистів, що пішов від громади Робінсона зі Скрубі, яка знаходилась у Лейдені. Один з її видатних членів, Генрі Джейкоб (1563-1624 рр.), повернувся до Лондону та разом з іншими провідними пуританськими діячами заснував індепендентський конгрегаціоналістський рух. На відміну від сепаратистського, цей рух дозволяв, не залишаючи офіційного англіканства, перейти на конгрегаціоналістський (громадський) устрій. Проте 1633 р. невеличка частина членів церкви Джейкоба дійшла висновку, що свідоме хрещення віруючого є нормою Нового Заповіту. Вони визнавали хрещення лише через повне занурення та дотримувались богослов’я Ж.Кальвіна, вірили в обмежене викуплення, призначене тільки для окремих, обраних Богом людей. Тому їх стали називати партикулярними (частковими) баптистами. Ця група, очолювана спочатку Джоном Спілсбері, виявилась набагато міцнішою за загальних баптистів та з 1638 р. справила вирішальний вплив на розвиток баптизму в Англії. Серед партикулярних баптистів знаходились і попередники та засновники американського баптизму. Так у своїх двох головних формах виник баптизм.
1650 р. в Англії діяло 47 баптистських церков. Необхідно пам’ятати, що проповідь Євангелії та баптистського вчення в Англії відбувалась на фоні постійних жорстоких утисків з боку державної та церковної влади. Багато віруючих (в тому числі відомий письменник Джон Буньян) пройшло через тюремне ув’язнення.
Через переслідування багато віруючих переселилися до англійських колоній у Північній Америці. Хоча й там вони зазнавали утисків, але гоніння у колоніях все ж були меншими, ніж у метрополії. Саме фактом переслідування можна пояснити, чому віруючі з таким ентузіазмом зустріли боротьбу колоній за незалежність, яка закінчилась проголошенням у 1776 р. Сполучених Штатів Америки. Одним з наслідків це проголошення мало релігійну свободу для баптистів. Тому саме баптисти Сполучених Штатів зробили найбільший внесок у розвиток світового баптизму, в тому числі й європейського.
Розвиток баптизму в Європі проходив незалежно від англійського баптизму. У цьому ще раз спостерігаємо відому протилежність континентальної Європи та Англії. Баптистське пробудження в Європі, пов’язане з ім’ям Йогана Герхарда Онкена, почалось лише через 130 років після появи баптизму.
Йоган Герхард Онкен (1800-1884 рр.) народився у Німеччині в лютеранській родині. У юності він побував в Англії, де потрапив під вплив англійських реформатів. У 1823 р., будучи членом англійської реформатської церкви, він оселився в Гамбурзі, де почав проповідувати. Вивчення Біблії привело його до висновку щодо істинності віровчення баптистів, тому він звернувся до британських баптистів з проханням охрестити його. За якихось причин йому відмовили. 1834 р. Онкен прийняв хрещення у Гамбурзі від американського професора-баптиста. З 1835 р. працював агентом (місіонером) Трирічної Конвенції (Американська місіонерська організація, заснована 1814 р. для проведення здебільшого закордонної місії). Головним органом її керівництва була Конвенція (загальний збір всіх місіонерів), що збиралась раз на три роки (звідси й назва).
За деякий час Й.Онкен засновує у Гамбурзі баптистську церкву. Девіз Й.Онкен проголошував: «Кожен баптист – місіонер». Баптисти Європи за свої проповіді зазнавали переслідувань із боку держави. 1842 р. в Гамбурзі виникла величезна пожежа, яка практично знищила місто. Потрапивши в число погорільців, гамбурзькі баптисти завдяки своїй великодушності та допомозі іншим заслужили повагу мешканців міста та влади. З цього часу утиски баптистів у Німеччині припиняються. Для відбудови Гамбурга з’їхались столяри з усієї Європи. Під час відновлення міста Й.Онкен розпочав євангелізацію прибульців та мешканців міста. В результаті більшість працівників-будівельників поверталися додому, вже будучи віруючими-баптистами. Відтоді баптистські громади з’явилися по всій Європі.
У 1849 р. Й.Онкен заснував Союз німецьких баптистів, який проводив широкомасштабну місіонерську працю по всьому світу. Сам “батько-засновник континентального баптизму” брав у ній активну участь: побував у 1853-1854 рр. в Америці та в 1864 і 1869 рр. у Росії. Він став автором відомого “Гамбурзького сповідання”, що покладено в основу багатьох віровчень, які згодом поширювалися в Україні. Й.Онкен був засновником першої в Європі баптистської семінарії в Гамбурзі, в якій навчалися деякі російські та українські баптисти